Міни не знають карантину
Якось директорка однієї школи на Світлодарській дузі розповідала мені, де відпочивають на перервах її учні. Це майданчик перед школою, який було розчищено від мін, і шкільний коридор, де завели кроликів, аби дітям було з ким гратися. Йти на річку чи в ліс заборонено, бо там можуть бути міни.
Але зараз цю школу, як і решту шкіл України, зачинено на карантин. Діти мають сидіти вдома.
Але чи сидять вони вдома у сільській місцевості на Донбасі, коли весна набирає обертів і нарешті приходить тепло? Не думаю, що всі. І навіть якщо не йти на річку чи в ліс, дітлахи, що живуть близько від лінії розмежування, можуть натрапити на міну навіть десь у селі.
Карантин не зупиняє і сільськогосподарські роботи. Отже, фермери на Донбасі знову вийдуть у поле, ризикуючи своїм життям. Хто дасть гарантію, що за зиму ніхто не заклав мін на цьому полі?
Україна має одну із найбільших замінованих територій у світі. За оцінками Landmine Monitor, близько 7 тис. квадратних кілометрів її площі може бути заражено мінами.
У 2018 році Україна входила до п'ятірки країн з найбільшим числом жертв мінно-вибухових травм.
За даними ООН, у 2019 році міни були причиною 35% випадків смертей та поранень цивільного населення Донбасу, пов'язаних з війною.
Від початку конфлікту на сході, за даними ЮНІСЕФ, щонайменше 38 дітей загинуло від мін або боєприпасів, що не розірвалися, і щонайменше 128 зазнало поранень.
Загалом за 6 років конфлікту за підрахунками HALO Trust, організації з гуманітарного розмінування, від мін та снарядів, що не розірвалися, в Україні постраждало понад 2 тисячі людей. Понад 900 з них цивільні.
Більшість цивільних жертв мін можна було б уникнути, якби військові з обох боків конфлікту не використовували протипіхотні міни, що активуються жертвою. Такі міни заборонені міжнародним гуманітарним правом і Оттавською конвенцією.
Конвенція наказує не лише не використовувати і не виготовляти протипіхотні міни, а й вимагає знищувати їх запаси.
До цієї конвенції приєдналося 164 країни світу. Україна підписала її у 1999 році і ратифікувала у 2005 році. Росія, на жаль, до неї не приєдналася.
Протипіхотні міни, що активуються жертвою (так звані некеровані міни), страшні тим, що від них страждають часто не ті, проти кого їх закладали. Міни неспрямованої дії активуються не дистанційно, а коли жертва на них наступає чи якось зачіпає.
Часто це саморобні міни, так звані розтяжки. Їх роблять зі звичайної гранати.
У 2018 році, за даними Landmine Monitor, організації, яка стежить за виконанням Оттавської конвенції, у 71% випадків від вибухів мін у світі страждали цивільні.
Міни дистанційної дії не дорожчі, але їх складніше використовувати. Адже треба щоби хтось сидів у засаді і натискав на пульт. Тому буває, що навіть такі міни використовують без дистанційних пристроїв.
У результаті, на них наступають цивільні, дикі чи свійські тварини або свої ж солдати, якщо вони не мають точних карт мінних полів. А такі карти, особливо карти мінувань на початку війни, є далеко не завжди.
Якось мені надіслали малюнок дівчинки з Попасної, яка зобразила сумного зляканого котика, що стоїть в лісі біля міни. Сільські котики і песики – це постійні жертви протипіхотних мін.
Солдати на передовій розповідали мені, що на початку конфлікту вони якось зайшли в закинуту хату і знайшли там кошеня з прив'язаною до нього міною. Це так звані міни-пастки. Один із найжорстокіших і найпідступніших винаходів війни.
Під час останньої поїздки на Донбас у лютому на наш тренінг прийшла жінка із прифронтового селища Верхньоторецьке. Вони з чоловіком натрапили на міну на кладовищі, прибираючи на могилах у родичів.
Міни-пастки заборонені окремим Міжнародним протоколом від 1983 року. І Україна, і Росія приєдналися до нього у 1999 і 2005 роках відповідно. Міжнародне гуманітарне право забороняє мінувати кладовища, релігійні об'єкти, трупи людей чи тварин, іграшки, продукти чи медикаменти. Всі ці порушення є воєнними злочинами.
У питанні мін важко робити перший крок. "Що якщо ти відмовишся, а ворог продовжить їх застосовувати?" – питають солдати. Але цей крок не такий важкий, як здається. І він потрібен всім сторонам.
За 20 років дії Оттавської конвенції запаси протипіхотних мін скоротилися з 160 до 50 млн одиниць. Проте нині найчастіше у збройних конфліктах беруть участь недержавні збройні формування, які жодних конвенцій не підписували.
Однак у 2005 році фронт Полісаріо, військово-політична організація, що контролює Західну Сахару, підписав Зобов'язальний акт, розроблений "Женевським закликом" спеціально для недержавних структур, за яким взяв зобов'язання відмовитися від використання протипіхотних мін і пообіцяв знищити їх запаси.
Конфлікт між фронтом Полісаріо і владою Марокко за Західну Сахару триває з 1975 року. За той час жертвами мін там стали понад 2,5 тисячі людей. У 2019 році фронт Полісаріо знищив останню партію своїх мін, що в цілому складали понад 20 тисяч одиниць. Вже 54 недержавних актори в світі підписали цей акт.
Важливо, щоби і сторони конфлікту на Донбасі відмовилися нарешті від використання таких мін, а також сприяли розмінуванню, створенню карт та позначенню мінних полів табличками, навчанню місцевого населення основам мінної безпеки та допомозі жертвам мінно-вибухових травм.
Це потрібно усім: і військовим, і цивільним.
Варвара Пахоменко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
