Пандемія в умовах гібридної війни: як бути з ОРДЛО?
Масштабні катастрофи завжди ставлять суспільство перед непростими дилемами.
Безпека через обмеження свобод чи беззаперечне їх дотримання? Економіка або безпека? Допомога іншим або самозахист? І наскільки ці складові пов'язані між собою, як тут знайти "золоту середину" у ініціативах, баченні?
Пандемія коронавірусу не стала винятком. До неї за великим рахунком не була готова жодна з країн. Тож зараз кожна шукає свою відповідь, й говорити, яка з них виявилася абсолютно вірною, ще дуже зарано.
Попри помірні темпи поширення вірусу, становище України залишається складним і… в негативному сенсі унікальним. На відміну від решти європейських держав, у нас є тимчасово окуповані території. Відповідно до міжнародного права українські, але фактично неконтрольовані.
Що там відбувається насправді? Певне уявлення можна скласти, як пазл, зі звітів правозахисних організацій, повідомлень штабу ООС, так званих "новин" ОРДЛО, свідчень простих людей… Але у будь-якому випадку цілісна картина вийде лише приблизною.
Читайте також:
Жити в окупації, коли в усьому світі пандемія. Як проходить карантин у Криму і на Донбасі
У 21 сторіччі в центрі Європи знову виникла "залізна завіса". Російська окупація, ізоляція так званих "ДНР-ЛНР" та "ефективний контроль з боку РФ" почалися задовго до пандемії.
Натомість сьогодні саме ця ізольованість дозволяє незаконній владі використовувати ситуацію з коронавірусом для потреб "гібридної війни". І люди у ній – заручники.
Майже до середини березня так зване керівництво "ДНР-ЛНР" намагалося представити епідемію як виключно "західну" проблему. Там тривали масові заходи, працювали ринки, заклади громадського харчування, спортивні секції.
А також тиражувалися повідомлення про нібито штучний характер епідемії та інші конспірологічні теорії у повній відповідності до російських інформаційних трендів. У підсумку карантинні заходи були введено навіть пізніше, ніж в окремих регіонах Росії.
22 березня Україна закрила лінію розмежування, зробивши виняток для гуманітарних та "крайніх" випадків. Рішення щодо них наразі ухвалює командуючий ООС.
У той самий час кордон між Україною та РФ на ТОТ ще залишався "прозорим". Приміром, наприкінці березня власники російських паспортів могли виїхати до Росії, а повернувшись, мали пройти обсервацію, хоча перевірити, чи відбувалося це насправді, досить складно.
Перші "офіційно" визнані випадки інфікування в ОРДЛО підтвердили, що міграція є фактором ризику, адже хворі приїхали саме з Росії (зокрема із Москви).
При перекритті кордону РФ зробила виняток для ОРДЛО. Так, ще 19 березня російський уряд ухвалив рішення щодо дозволу перетинати кордон з російським паспортом, а також із "реєстрацією" в ОРДЛО.
Головні лікарі підписали документи про нерозголошення, а деяким медикам заборонили залишати свої міста. Натомість риторика є "життєствердною", мовляв, "ми добре підготувалися".
В "звітах" зазначається, що тест-системи завезені у достатній кількості, співробітники лікарень навчені проводити дослідження, Росія допомагає з апаратами ШВЛ та навіть командирує своїх лікарів, які знову ж таки вчать "колег" працювати за російськими протоколами.
Велике питання викликає й, власне, адекватність карантинних заходів.
В деяких містах досі працює громадський транспорт. В ОРДЛО запропонували перейти на дистанційну роботу тільки 14 квітня.
"Економічне життя" теж було згорнуто досить умовно. За негласними правилами, керівники підприємств та установ ухвалювали рішення про закриття "на власний розсуд".
Що у цій ситуації може зробити Україна для своїх співгромадян з тимчасово окупованих територій? Чесна відповідь: на жаль, не дуже багато.
З точки зору здорового глузду, перекриття лінії розмежування виглядає виправданим. По-перше, такою є логіка карантину. На підконтрольній території України сьогодні припинено міжміське і міжобласне сполучення та введений режим надзвичайної ситуації. Такі ж обмеження діють і відносно ОРДЛО.
По-друге, не маючи доступу до кордону з РФ в Донецькій та Луганській областях, українська сторона не може встановити, де були люди, які перетинають лінію зіткнення, звідки вони приїхали та з ким спілкувалися до того.
Це створює додаткові виклики. Є випадки, коли на підконтрольну територію не змогли повернутися ті, хто зареєстрований в ОРДЛО, але працює та мешкає, наприклад, у Харкові чи Дніпрі. Подібні випадки, згідно з правилами, розглядаються в індивідуальному порядку.
Так само в індивідуальному порядку видаються дозволи на перетин з метою лікування та з інших "крайніх" потреб. Зменшити бюрократичні перепони та уніфікувати процедури перевірки – можливо. Зняти всі обмеження – навряд чи.
Інші "гуманітарні ініціативи" також видаються доволі проблемними з огляду на брак ресурсів та можливостей.
Забрати хворих з ОРДЛО до лікарень Краматорську або Сєверодонецьку? Цим лікарням і без того буде важко впоратися з "піковим" навантаженням, адже за шість років нічого принципово позитивного для розвитку медицини на українському Донбасі зроблено не було.
Все це не означає, що слід "будувати стіну". Головне – реально оцінювати власні сили та чітко розрізняти, що можна зробити "тут і зараз", а що – планувати на перспективу.
В ОРДЛО дійсно затребувана неупереджена інформація про ситуацію з коронавірусом: у чому полягає специфіка захворювання, якими можуть бути профілактичні заходи, що допомагає захиститися, а що є малоефективним.
Незважаючи на "бравурну" позицію окупаційної влади, нам потрібно донести "туди" чіткий сигнал: так, небезпека – реальна. Тому необхідно дотримуватися карантину, зменшувати соціальні контакти, виконувати гігієнічні рекомендації та загалом ставитися відповідально до свого здоров'я та здоров'я оточуючих.
Подібне інформування – неодмінна частина протидії поширенню пандемії. Отже, наше завдання – максимально використати можливості соціальних мереж, онлайн-платформ, радіо та ТБ, щоб транслювати ці прості, але потрібні сигнали.
Що стосується перспективи – тут усе складніше.
Розвиток підконтрольних районів Донецької та Луганської областей – вагома частина політики реінтеграції. Коротко кажучи, саме ці території мають стати більш потужним "магнітом" для жителів ОРДЛО, ніж російська провінція.
І медичні послуги є пріоритетом навіть безвідносно до форс-мажорів. Схід України потребує сучасної лікарняної інфраструктури – з професійними кадрами, діагностичними можливостями, передовою апаратурою, людськими умовами лікування.
Так само – і з рештою питань, які стосуються безпосередньо кожного. Тобто освіти, соціальних послуг, підприємницької активності, можливостей впливати на розвиток власного міста...
Нам не потрібно конкурувати з Росією у побудові "вітрин", тотальній пропаганді та викривленні реальності. Це навіть шкідливо.
Відповідь на питання "як?" з'явиться тоді, коли ми нарешті домовимося між собою про "навіщо?"
Юлія Тищенко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
