Російська армія не чекає, вона вже працює з українськими дітьми на тимчасово окупованих територіях
Збройна агресія Російської Федерації проти України триває вже понад шість років.
Протягом цього часу де-факто влада окупантів, використовуючи освітні інституції формальної та неформальної освіти, веде цілеспрямовану політику знищення національної ідентичності та мілітаризації української молоді, що проживає на тимчасово окупованих територіях.
Окупанти прямо порушують вимоги Конвенції про права дитини, зокрема статтю 29 про виховання поваги до культурної самобутності, мови і національних цінностей та підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості.
Проте наважимося стверджувати, що на національному рівні досі немає розуміння необхідності захисту культурних і соціально-економічних прав дітей і молоді окупованих територій.
За різними оцінками, сьогодні в окупації проживає не менше одного мільйона дітей, громадян України, більш ніж 400 тисяч з яких – школярі. Щороку лише в Криму приблизно 10-12 тисяч дітей закінчують школу та приблизно 9 тисяч – на окупованій частині Донбасу.
Проте, за даними Міністерства освіти і науки України, у 2019 році через освітні центри "Крим – Україна" до українських вишів вступило 264 дитини (у попередні роки ця цифра була ще меншою). Тобто не більше 2,5 відсотків дітей, які закінчили школу в Криму, обрали Україну для свого подальшого навчання.
Ми маємо вибір. Або ці діти будуть захищати Україну, або вони підуть на службу російська армія. Або вони стануть інтелектуальним і трудовим потенціалом України, або будуть піднімати економіку країни-агресора.
Ми маємо не лише задекларувати, що ці діти для нас цінні, а й продемонструвати це конкретними діями.
Читайте також:
Back in the USSR. Як змінюється Крим під російською окупацією. Спецпроєкт
Що нам потрібно насамперед?
Нам конче необхідно для початку дати відповідь на питання "Де ми знаходимося?" Нам треба знати ситуацію в освіті там, на окупованих територіях. Нам треба визначити їхні освітні потреби та спробувати зрозуміти тих дітей, подивитися на життя їхніми очима, відчути їхні страхи та бажання.
На практиці це означає здійснення органами державної влади постійного моніторингу освітнього поля на окупованих територіях. Бо це елемент державної політики України.
Має бути зрозуміла, обґрунтована та публічно артикульована позиція держави Україна щодо ситуації із правом на освіту на її територіях, які тимчасово окуповані ворогом. Будь-які рішення мають прийматися з урахуванням стану окупації, на підставі належних даних, отриманих і опрацьованих державою.
Лише так може бути сформована державна політика в сфері освіти щодо дітей з тимчасово окупованих територій.
Поки профільне міністерство повідомляє про відсутність можливості здійснювати моніторинг, ми пропонуємо перелік даних, які держава спроможна здобувати та аналізувати. Тих даних, які допоможуть скласти хоча б загальне розуміння ситуації на окупованих територіях.
- інформація про кількість навчальних закладів (у порівнянні з 2014 роком) на тимчасово окупованих територіях, кількість школярів, національних шкіл, класів, випускників;
- навчальні програми, які потрібні нам для проведення порівняльного аналізу з українськими програмами, щоби розуміти білі плями в знаннях та рівень підготовки дітей;
- підручники та методичні рекомендації соціально-гуманітарного циклу, які використовуються на тимчасово окупованих територіях і які можуть впливати на громадянську свідомість дітей, що опинилися в окупації;
- календарні плани здачі ЄДІ (єдиний державний іспит – обов'язковий іспит у РФ). Наші дати проведення зовнішнього незалежного оцінювання для дітей з тимчасово окупованих територій України мають НЕ співпадати з датами здачі обов'язкових іспитів на тимчасово окупованих територіях;
- календарні плани вступних кампаній (читай пункт вище).
Всі ці дані є у відкритому доступі.
Крім того, нам треба окремо докладати зусиль щодо з'ясування мотивації дітей вступати/не вступати в наші університети. Нам потрібен психологічний портрет теоретичного абітурієнта, який проживає на тимчасово окупованих територіях. Для цього варто проводити спеціальні дослідження, підбирати спеціальні методики.
Врешті-решт є ті дані, які можуть бути сформовані в інших регіонах України, там, де органи влади в повній мірі здійснюють управління. І ми можемо їх виокремити прямо сьогодні.
Наприклад, кількість дітей з тимчасово окупованих територій, які навчаються за дистанційною та іншими формами індивідуальної освіти в українських школах.
Щонайменше ми можемо з'ясувати кількість дітей, які проживали на окупованих територіях, але вирішили вступати і вступили в заклади вищої освіти України.
Цю інформацію можна отримати шляхом співставлення баз даних – Єдиної державної електронної бази з питань освіти та Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, а також інформації, що є в університетах.
Проте ми не знаємо цього. Ми не можемо сказати, скільки дітей з тимчасово окупованих територій вступили до наших закладів освіти.
Досі державні інституції, зокрема Міністерство освіти і науки, не вважали за потрібне збирати та аналізувати цю інформацію.
Карантин, введений урядом через COVID-19, наочно продемонстрував одну зі сторін освітнього процесу дітей з тимчасово окупованих територій. Нарешті теза про відсутність забезпеченого державою механізму дистанційної освіти не викликає заперечень.
Моніторинг освітнього поля на тимчасово окупованих територіях мав показати нам цю проблему набагато раніше. Проте ми, держава та суспільство, її не бачили або не хотіли бачити. Ба більше, складається враження, що освітнє поле окупованих територий оцінювали як "похибку у вимірюванні".
В той же час ми ставимо собі питання та надаємо відповіді, а саме:
Чи важливо для нас знати кількість дітей, які не вступили в українські університети, але хотіли вступити (чи вступали)?
Так, нам це потрібно, щоб зрозуміти перепони, які не дали дітям вступити. Поки ми цього не знаємо.
Хіба не має значення для нас інформація, які університети більш привабливі для дітей з Крима, Луганська, Донецька? Чому ці університети? Чи не має для нас значення, в які українські міста вони поїхали навчатися? Чому саме в ці?
Так само нам критично розуміти, чи вступали діти в заклади освіти на окупованій території або вони обрали Росію? Нам також критично знати чому.
Ми не збираємо потрібну інформацію, не аналізуємо її. Натомість замінюємо виважену державну політику випадковою реактивністю, навпомацки вносячи правки у нормативні акти. Проте на загальну ситуацію такі дії не впливають.
Формування державної політики вимагає від нас ґрунтовної роботи з оцінки освітніх потреб та проблем доступу дітей з тимчасово окупованих територій до освіти в інших регіонах України, аби мати чітке розуміння, що і де повинно бути змінено вже зараз, а що – в довгостроковій перспективі з урахуванням можливих ризиків.
Страшніше інше. Для мешканців тимчасово окупованих територій такий алгоритм дій органів державної влади виглядає, ніби Україна відмовляється визнавати реальність, в якій живуть в окупації її громадяни, не бореться за їхню долю і навіть не демонструє спробу боротися.
Давайте відверто. Чи можливо це вивчити/дослідити? Можливо.
Чи ми досліджуємо? Ні.
Чи великі для цього потрібні ресурси?
Ні, не великі. Насправді для виконання всієї роботи, яку ми описали вище, яку вважаємо за потрібне постійно виконувати органами державної влади України, за нашою оцінкою, достатньо одного адекватного співробітника на рівні головного спеціаліста профільного міністерства та одного зацікавленого держслужбовця на рівні заступника міністра.
Але найважливіше – для цього потрібне бажання повернути дітей, поглиблювати зв'язки з ними та їхніми батьками.
На жаль, на це вплинути майже неможливо.
Принаймні нам поки ще не вдалося.
Кажуть, що якщо вибір не робиш ти, його зроблять за тебе інші.
Так і є. Поки ми вирішуємо, як залучати молодь з окупованих територій до університетів України, російська влада вже панує над серцями і головами наших дітей. Російська армія не чекає, вона вже працює з ними.
Сергій Мокренюк, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
