Мир як війна: сім фронтів наступу Росії на Україну

Вдруге з Німеччини до Лондона прийшов мир з честю. Вірю, що це мир на всі часи. Дякую вам до глибини наших сердець. Рекомендую вам йти додому і тихо спати у ваших ліжках.

Прем'єр Великобританії Невілл Чебмерлен, 30 вересня 1938 року, після повернення з Мюнхенської конференції.

У 21 столітті прослідковується тенденція стирання відмінностей між станами війни і миру. Війни уже ніхто не оголошує, а, розпочавшись, вони ідуть не за звичним для нас шаблоном.

Валерій Герасимов, начальник Генерального штабу Збройних Сил РФ. Военно-промышленный курьер, випуск № 8 (476, 27 лютого 2013).

Україна сьомий рік поспіль воює за свою незалежність проти Росії. Сотні заручників Кремля, тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, більше мільйона біженців. Щодня гинуть українські воїни, щодня є поранені та полонені, щодня ворожа артилерія "порушує тишу".

Порушили тишу за останні місяці і дуже багато "мирних" ініціатив. Від "Тез" Мюнхенської безпекової конференції (де Росія має голос щодо української національної ідентичності) та скандальної "Національної платформи примирення і єдності" радника РНБО Сивохи, до підписаного головою Офісу президента у Мінську документу про рекомендований прямий діалог з колаборантами: все рекомендує нам "необхідні кроки до миру".

Це все – теж війна, яку називають "миротворчістю": менш помітна для мас, менш цікава і менш візуальна – і набагато небезпечніша.

Яку ж війну ми воюємо, чого нам очікувати від Путіна найближчим часом і як захистити незалежність України в умовах глобальної пандемії?

Ситуація в Росії і російсько-українська війна – environment

Розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа 20 століття. Десятки мільйонів співвітчизників опинилися за межами країни, що для російського народу стало справжньою драмою...

…Епідемія розпаду перекинулася на саму Росію.

Володимир Путін, президент РФ, у зверненні до Федерального Собранія РФ, 25 лютого 2005 року.

Після розпаду СРСР у 1990-х Росія занурилася у хаос – і повністю не вийшла з нього й до сьогодні.

Базуючись на експорті сировини, не створивши високотехнологічні галузі економіки, вона є неконкурентною у глобалізованому економічно розвинутому світі, де додану вартість створюють знання. Тому сировинний провал ціни на нафту в час карантину – удар в саме серце агресора.

Розпад Росії призупинено, але відцентрові тенденції нікуди не поділися. Імперія у стані напіврозпаду мусить воювати – посилати під Донецьк бурятів, щоб вони не ставили питання про ідентичність у себе вдома, чи відправляти боржників у підрозділи "Вагнера", щоб ті не створювали соціальну напругу в Калузі чи Читі.

Та більшість з цих людей повернеться, із вмінням і бажанням вбивати. Війни в Афганістані, Придністров'ї та Абхазії породили розстріл парламенту з танків у Москві у 1993-му.

Коли і як спрацює цей закладений Путіном заряд самознищення?

За останні 20 років Росія дуже багато інвестувала у власну машину війни – не тільки у класичні роди військ, а й у сили диверсантів та шпигунів, кібервійська та пропаганду. Військовий досвід, насамперед у Грузії у 2008-му, але також використання України та Сирії як тренувальних полігонів, перетворив Росію на державу з досвідом сучасної війни та апетитом до подальших агресій, посиленим безкарністю.

Тільки створивши світ, де додану вартість створюватиме сила, а не знання, вона зможе бути конкурентоздатною. Тому Росія свідомо руйнує міжнародне право, паралізуючи одні організації (такі, як ООН), і використовуючи інші як інструмент заморозки та маніпуляції мирним процесом (такі, як ОБСЄ).

Вона цілеспрямовано посилює країни-порушники, такі, як Північна Корея, Сирія чи Венесуела, свідомо розпорошуючи увагу інших гравців, передусім Заходу, і сама, порушуючи міжнародні договори, розробляє зброю, таку, як автономні ядерні підводні торпеди чи ракети з ядерним двигуном.

Російські стратегічні цілі – ends

У ході створення Радянського союзу споконвічно російські території, які до України взагалі не мали ніякого відношення, все Причорномор'я, західні землі російські були передані Україні... Це все спадщина державного будівництва Володимира Ілліча Леніна і тепер ми з цим розбираємося.

Володимир Путін, 19 грудня 2019 року.

Не варто мати ілюзій щодо "ісконно російського Криму" чи такого ж Причорномор'я. Путіну потрібна вся Україна – із Закарпаттям та Галичиною включно (навіть якщо там доведеться влаштувати ще одну "Чечню").

Росія почувається затиснутою між Китаєм та Заходом. При швидкій втраті населення за Уралом, глибокій демографічній кризі та мусульманізації власного населення, окупація всієї України (а це +25% додаткового населення!) стає фактором виживання Росії. "Прапорщик-хохол" – важливий для російської армії не менше, ніж українські руки для освоєння Сибіру, щоб стримати його обезлюднення (звідси і закони про визнання всіх українців російськомовними).

Потужності українського військово-промислового комплексу, від ракет до літаків, вертольотів і кораблів, були б дуже корисні в умовах глобальних ігор в Азії, Африці та Латинській Америці, як і для потенційної оборони від Китаю.

Та найскладнішою є символьна залежність: путінські претензії на спадкоємність імперії Київської Русі – безпідставні без оволодіння Києвом. А символьно слабкі імперії – розсипаються. Тому це війна на виживання не тільки для нас, а й для Путіна.

Бажання України увійти в ЄС і НАТО, політика щодо відновлення історичної пам'яті і просування української мови та культури, декомунізація і деімперіалізація є причинами російсько-української війни.

Її приводом є Майдан – втілення смертельного страху Путіна щодо "кольорових революцій".

Зупинка всіх цих процесів і перетворення України на російську провінцію у різних можливих форматах, повернення її в імперію і є стратегічною ціллю Росії у цій війні.

Способи Росії у війні з Україною – ways and means

Акцент методів протистояння зміщується в напрямку широкого використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних заходів, котрі використовують протестний потенціал населення. Все це доповнюється військовими діями прихованого характеру, у тому числі реалізацією заходів інформаційного протистояння і діями сил спеціальних операцій. До відкритого застосування сили найчастіше під виглядом миротворчої діяльності і кризового врегулювання переходять тільки на певному етапі, здебільшого для досягнення кінцевого успіху в конфлікті.

Валерій Герасимов, начальник Генерального штабу Збройних Сил РФ. Военно-промышленный курьер, випуск № 8 (476, 27 лютого 2013).

Кожна війна ведеться заради політичних наслідків. Тому самі бойові дії є тільки видимою, але вторинною частиною війни, цілком підпорядкованою політичним цілям країни-агресора. Саме там, в "нормандіях" і "мінськах" іде зараз найважливіша битва.

Станом на зараз у Росії два способи цього досягти – приєднати Україну до ОРДЛО у поточному вигляді, спричинивши аналогічні процеси в інших областях, та повністю зняти питання повернення Криму з внутрішньоукраїнського порядку денного.

Середовище на внутрішньополітичному фронті, порівняно з минулим роком, вже змінилося – відбулася зміна керівництва України, з прозахідного й антиросійського Порошенка на набагато менш виразного Зеленського (порівняймо з приходом до влади у Грузії Іванішвілі після Саакашвілі чи прориву пропутінця Додона у Молдові після відставки прем'єра Санду).

І політична воля протистояти Росії у цілому регіоні виявилася розсіяною і слабкою. Не виключено, що Росія може інспірувати і використовувати протести: дестабілізації можна досягати і під правильними гаслами.

Тут і вступає у бій зовнішньополітичний фронт: можна буде показати Росію миротворцем, а не учасником війни, швидко зняти санкції і припинити міжнародну ізоляцію, повернувшись до business as usual. Велика кількість деталей у переговорах і спеціально створена конфліктність мали б повністю відвернути увагу від Криму.

Паралізована додатковими "мирними" зобов'язаннями, що понижують її уряд до "київського", рівного з "донецьким" і "луганським", Україна мала б сама себе демонтувати через виникнення інших територій з "особливим статусом", котрі б дрейфували під Росію. "Виборами на Донбасі" мали б підмінити деокупацію.

Важливий елемент – міжнародно-юридична війна, ключова у довгостроковій перспективі: Україна мала б відкликати позови у міжнародні суди та ослабити нашу позицію (як це зараз може відбуватися у справі стосовно MH17 у Гаазі).

Наступні кроки – конституційна війна, зміна нашого територіального устрою де-юре і де-факто, руйнування суверенітету України через легалізацію структур ОРДЛО. Фронт тут проходить крізь Конституційний суд, Верховну Раду і офіс президента.

Важливим виміром є змістова (наративна) війна, де словам "діалог", "примирення" і "мир" присвоюється значення "диктат", "безумовне незворотнє одностороннє прощення" і "капітуляція".

Боротьба на цьому інформаційно-психологічному фронті іде за увагу, довіру, здатність розуміти, волю до боротьби, і канали Медведчука – основні її "гармати" і "снайпери".

Існує і релігійний вимір цієї війни.

Росія зробила релігійні переслідування своєї церкви в Україні важливим елементом своєї зовнішньої антиукраїнської пропаганди. Чому структури Російської православної церкви в Україні так активно ігнорують карантинні заходи? Чи це – частина творення хаосу, в якому безкарні бойовики-"казаки" при московських єпархіях спробують повторити "русскую весну" 2014-го? Чи будуть вони творити чергові приводи так званих "релігійних переслідувань" задля casus belli?

Не варто забувати і про "гарячу війну" в її теперішній окопній фазі.

Продовження щоденних обстрілів і вбивство українських вояків, постійний набір "обмінного фонду" заручників, зокрема в Криму, а також побудова терористичних мереж і системні замахи на українських активістів свідчать: принижувати Україну і змушувати її до подальших поступок, що ще більше погіршать її ситуацію, є важливим російським методом.

Кров має породжувати страх і посилювати бажання капітуляції.

Недавня зустріч "ветеранів війни на Донбасі" у Москві, з публічною появою разом "православного олігарха" Малофєєва, екс-радника Путіна Суркова та міжнародних злочинців Стрєлкова і Бородая, свідчить про перегрупування ворога.

Триває кібервійна.

Війна – це завжди хвороби й епідемії: тиф, "іспанка", туберкульоз. Чому ми маємо вважати, що через вірус, який вбиває 4% своїх жертв, Росія, що скидає хімічні бомби на сірійські міста, має перестати воювати з нами?

СРСР свого часу проганяв війська крізь епіцентр ядерного вибуху кількаденної давності, а в тепершіній Росії людське життя цінується не вище. Екзотично сьогодні може виглядати окупаційна "санітарна місія" російських військ в Україну, щоб начебто порятувати нас від коронавірусу – та в російській воєнній думці такі варіанти "гуманітарної війни" також озвучено.

Наші цілі та засоби

України немає. Є українство. Тобто специфічний розлад умів. Дивним чином доведений до крайніх ступенів захоплення етнографією. Таке криваве краєзнавство. Як не дивно, я – укрооптиміст. Тобто вважаю, що України поки що немає. Але з часом вона буде. Хохли – хлопці вперті, вони зроблять. Проте, якою буде ця Україна, в яких кордонах вона існуватиме і, навіть, можливо, скільки буде Україн – відкрите питання. І у вирішенні цих питань Росії так чи інакше доведеться брати участь.

Владислав Сурков, екс-помічник Путіна. Актуальные комментарии, 26 лютого 2020 року.

Ворог, що спочатку заперечував саме наше право на існування, тепер визнає нашу суб'єктність. І нехай його перевага в танках і газопроводах п'янить його і робить неадекватним – у нас інші джерела сили.

Українська стратегічна ціль у цій війні – вижити через розвиток. 

Джерело нашої сили – єдність влади і народу, їхня здатність (вольова і управлінська) протидіяти агресії.

Єдність і готовність опозиції, "запасного мозку" держави і наступної влади України, що протистоїть владі у демократичній боротьбі – друга сторона такої сили.

В ідеалі, ці дві команди, однаково представляючи народ, мали б воювати разом у нашій війні за незалежність.

Гра ж в узурпацію, без нагляду опозиції, без чіткого дотримання закону і без "карантину" для Верховної Ради цілком може завести нас в ситуацію безвладдя і хаосу – що є базовою ціллю ворога.

Пам'ятаєте, що було у 1919-му? Ми не маємо побороти самі себе. Україну тоді, поряд з більшовиками і білогвардійцями, знищила отаманщина. Публічна зневага харківського міні-олігарха Ярославського до представників держави в області – небезпечний прецедент. Ефективність держави і місцевої влади – постачання їжі, збереження роботи комунальних мереж і зв'язку, здатність зберігати правопорядок важливі і на війні, і в час епідемії. І співпраця, а не протистояння, без жодних додаткових умов дозволять нам пройти кризу.

Коронавірус – зло, і найгірше у ньому – невідомість.

Вбиваючи кожну 25-ту людину прямо і ще стільки ж через перевантаження системи охорони здоров'я, він, втім, не може бути навіть порівняний за смертоносністю з чумою, холерою чи вірусом Ебола. Та цілком вірогідно, що держава не зможе дати собі раду, і як в будь-який час стихії, потрібна буде самоорганізація.

Церкви, як інституція з найвищою довірою, будуть ключовими для такої самоорганізації. І те, що греко-католицька церква уже запропонувала свої церкви під потенційні госпіталі – правильний крок для громадської боротьби з природнім лихом.

Єдність і відпірність нашого суспільства, його здатність вижити через співпрацю і взаємодопомогу, а не особисте виживання за рахунок інших, допоможе пережити нам цей каламутний період.

Зараз – добрий час тестувати нашу силу, яку ми так відчули на Майдані і у перші місяці війни.

І спільнота ветеранів війни, з досвідом боротьби на межі смерті, може врятувати Україну знову – склавши основу самоорганізації.

Вірус пошириться і на передовій. Тому підтримати наших військових – у першу чергу психологічно – надзвичайно важливо у цей час. Від того, чи вистоїть цей "гарячий" фронт, залежить наше життя і сила тих, хто воює і на конституційному, і на інформаційному, і на міжнародному фронтах.

Ми маємо виходити з тієї точки зору, що ми – самотні у нашій боротьбі за свободу. Ворог має розуміти, що ціна подальшої агресії проти України буде настільки неприйнятною, що може привести до його розпаду.

Партнерства – світоглядні і ситуативні – додатуться, коли ми будемо сильними і згенеруємо достатньо довіри. Тоді говоритимемо про Будапештський меморандум і світове ядерне нерозповсюдження, про Заключний Гельсінський акт і недоторканність кордонів у світі, про наше партнерство щодо захисту східних кордонів НАТО від Росії.

І найголовніше – потрібно відкинути фальшиву "миротворчість" ворога, навіть якщо він її підсовує нам через посередництво Мюнхена чи Парижа.

Мир – це відновлення територіальної цілісності України у міжнародно визнаних межах, з Кримом і окупованими Донецьком і Луганськом.

Мир – це повністю відновлений контроль над кордоном і виведення російських окупаційних військ.

Мир – це покарання для колаборантів-громадян України і міжнародних злочинців з російськими паспортами.

Мир – це репарації Росії для відновлення зруйнованих територій України і реституція відібраної у Криму та Донецьку і Луганську власності українців.

Все інше – або тимчасові, до наступного порушення Росією, перемир'я, або капітуляція.

При всій російській показній могутності маємо вистояти довше, ніж ворог – і вже сьогодні готувати себе до нових глобальних викликів після його поразки.

Остап Кривдик, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.