Перехідне правосуддя: як не припуститися помилок?
Воєнні конфлікти назавжди змінюють суспільство. Навіть коли активні бойові дії завершені, шлях до справжнього миру може зайняти не одне десятиріччя. Адже йдеться не тільки про подолання наслідків війни, але й про створення умов для подальшого мирного життя.
Тому говорити про контури постконфліктної реальності ніколи не може бути зарано.
Ці "контури" окреслює концепція перехідного правосуддя, яка обумовлює значно ширше коло питань, аніж, наприклад, амністія, що її частіше за все згадують у цьому контексті.
Складові перехідного правосуддя – документування воєнних злочинів, визначення винних та жертв, виплата компенсацій, дотримання права на правду та права на пам'ять і багато чого іншого. Справедливість у цих випадках відносна.
Для країн це завжди виклик. І, на жаль, далеко не кожна може продемонструвати свою "історію успіху". Проте знати про допущені помилки також важливо.
Тож чому ми можемо навчитися на прикладах інших, обов'язково враховуючи, що це – переважним чином внутрішні конфлікти, які сталися в розколотих суспільствах?
Постконфліктне суспільне порозуміння неможливо без створення спільної політики пам'яті
Політика пам'яті є soft-інструментом для формування національної єдності і водночас – її підсумком.
Суспільство має "домовитися" між собою, як (у широкому сенсі) говорити про нещодавню війну, а також – дійти консенсусу відносно того, у який спосіб увічнювати її жертв. Це не так просто. Тим паче у тих країнах, які пережили міжетнічні конфлікти.
Наприклад, після 25 років по завершенню війни в Боснії та Герцеговині питання меморіалізації досі залишається невирішеним та внутрішньо суперечливим для суспільства. У країні немає жодного пам'ятника, присвяченого одночасно жертвам з обох сторін. У кожній конкретній громаді меморіалізація жертв війни відбувається залежно від етнічного складу місцевих органів влади. Спроби поставити пам'ятник представникам національних меншин досі натикаються на спротив.
Грошові виплати безпосереднім учасникам конфлікту не здатні замінити повноцінну реінтеграцію, а надто повернути їх у громади
Адже реінтеграція потребує насамперед реалізації адресних соціальних програм для учасників конфлікту, які не скоїли тяжкі злочини, та забезпечення їм доступу до освіти і медичних послуг.
Крім того, концентрація саме на виплатах "допомоги" комбатантам зі зрозумілих причин часто обурює жертв, а недовіра до тих, хто цю допомогу розподіляє, може посилюватися внаслідок непрозорості та корумпованості відповідних органів.
Усіх цих помилок свого часу припустилася провінція Ачех (Індонезія). Для реінтеграції колишніх учасників збройних формувань в країні була ініційована програма Aceh Reintegration Authority (BRA). Втім, вона виявилася недостатньо ефективною. Адже в ній репарації жертвам поєднали з фінансуванням реінтеграції колишніх бійців-борців за незалежність. А під фінансуванням останніх розуміли лише грошові виплати колишнім комбатантам (грошима замінили навіть обіцяне раніше виділення земельних ділянок).
"Діалог заради діалогу" не є кроком до миру
Громадські слухання та широкі дискусії з найбільш "болючих" питань здатні суттєво допомогти суспільству "одужати" після війни. Але при цьому мають виконуватися базові умови.
По-перше, діалог заради миру та прощення не може стати заміною судовим механізмам. Він набуває сили та значення тільки після того, як усі злочинці покарані.
По-друге, він не є самоціллю, а лише складовою цілого комплексу заходів у межах перехідної юстиції. Бо без відновлення права жертв на правду конструктивна розмова неможлива.
По-третє, аби діалог досяг мети, його потрібно професійно організувати, насамперед, залучивши фахівців-фасилітаторів. Інакше замість примирення є ризик отримати контрпродуктивне спілкування сторін "мовою ненависті".
Один із вдалих прикладів – реінтеграція членів проіндонезійської добровільної міліції (Pam Swakarsa), які не вчинили тяжких злочинів під час конфлікту 1999 року у Східному Тиморі. Його ініціювала Комісія з повернення біженців, встановлення істини та примирення (Commission for Reception, Truth and Reconciliation in East Timor, CAVR), яка використала для повернення колишніх міліціянтів до громад фасилітовані слухання.
Що характерно – вони поєднували елементи традиційної юстиції, арбітражу, фасилітації, цивільного та кримінального права.
Зокрема, спочатку прокуратура надавала висновок, що конкретна справа може розглядатися в ході процесу примирення, а не в судовому порядку. Колишні міліціянти визнавали свою провину, укладали своєрідну "угоду" (котра закріплювалася рішенням суду) про виконання громадських робіт та виплату компенсацій і тільки після цього звільнялися від кримінальної чи цивільної відповідальності та "верталися" до своїх громад.
Широкі амністії здатні більше зашкодити, аніж допомогти реінтеграції
Сценарій конкретної амністії – окреме та складне питання. Однак для міжнародної спільноти очевидно, що чим впевненішою є державна позиція, тим ширшим виявляється перелік умов, які вона висуває до озброєної опозиції та незаконних збройних формувань.
І навпаки – слабка держава часто оговорює як умову лише припинення вогню та роззброєння. Подібні "широкі" амністії не сприймаються травмованим війною суспільством – "мир за будь-яку ціну" у підсумку скоріше поглиблює розколи, ніж усуває їх.
Так, після черги невдалих спроб провести "обумовлені" амністії по завершенню громадянської війни в Ліберії, президент країни у 2016 році був вимушений проголосити широку амністію для всіх мешканців трьох прикордонних районів (округи Гранд Геде, Меріленд та Рівер-Гі), які добровільно здали зброю.
Ця амністія була ризикованим кроком для влади, оскільки ООН виокремила безкарність за минулі злочини в Ліберії як одну з найбільших проблем.
З іншого боку, оголошену амністію не підтримала більшість населення. Опитування SCORE 2018 року (6210 опитуваних) виявило, що більшість ліберійців (69%) вважали амністію винних осіб несправедливою по відношенню до жертв громадянської війни. Громадяни очікували від злочинців передусім вибачення (88%), надання правдивих показань (86%) та сплати компенсації жертвам (67%) як передумови будь-якої амністії.
Комплекс проблем, пов'язаних з перехідним правосуддям, у реальному світі не має "ідеального вирішення" та універсальних рецептів. Нам доведеться шукати власні складні "інгредієнти", зважаючи на зовнішній характер агресії та гібридні форми впливу.
Все це потребуватиме розуму, зваженості та ресурсів. Адже прості рішення далеко не завжди є найкращими.
Олег Мартиненко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
