Героїзація нормальності. Не брати хабарів – це нормально, у цьому немає нічого героїчного
Наша країна перебуває у тому своєму історичному моменті, де за те, що не взяв хабар, публічно вітають, щиро дякують і повсякчас героїзують.
З одного боку, це, здавалося б, нормально з огляду на історичні культурно-ментальні корупційні витоки нашої держави і народу.
А з іншого – з’являється гостре кепське відчуття, що період героїзації нормальності страшенно затягнувся. І суспільство просто не готове перейти на некст левел – від героїзації сміливців, що не спокусилися на хабарі, до всезагальної нульової толерантності до корупції.
Ось заступник начальника відділу поліції, який не взяв 500 доларів хабаря, – він, безперечно, герой. І мукачівські прикордонники, які відмовилися від 100 євро хабаря, вони теж герої.
Ще більший герой – голова Фонду державного майна Дмитро Сенниченко, якому пропонували, а він не взяв 5 мільйонів доларів хабаря. Більше того, написав заяву до НАБУ. Детективи Бюро затримали трьох осіб, які за одноразовий хабар у 5 мільйонів доларів та ще у 400 тисяч доларів щомісячних хабарів пропонували Сенниченкові призначити на посаду директора ПАТ "Одеський припортовий завод" певну особу.
Після такого, можливо, варто було б перевірити усіх попередніх директорів Одеського припортового на предмет незаконного збагачення, якщо це така ласа посада, судячи з розміру пропонованого за неї хабаря, але… то вже інша історія…
Повернімося до героїв нашого часу!
Отже, Сенниченку – всі наші беззаперечні оввації, наша слава і наші вітання, наше захоплення його мужністю і психологічною стійкістю.
Ми досі не сприймаємо, що не брати хабарів – це нормально, у цьому немає нічого героїчного.
Ми досі щиро захоплюємось відмовою від 5 мільйонів доларів, і, напевне, десь там, глибоко в душі, кожен другий з нас приміряв на себе сорочку голови Фонду держмайна й оцінював кожен свою психологічну стійкість до пропонування і отримання хабаря в особливо великому розмірі...
І мало хто замислюється, що героїзація тих, хто відмовився від хабаря, це пряме продовження суспільного діалогу щодо рівня зарплат посадовцям.
Високі зарплати посадовців дуже сильно сколихнули суспільство та розділили його на два категоричні табори.
Водночас рідко хто замислюється над зв’язком між зарплатами та боротьбою з поборами.
Ми, діти совєтів і усього однакового, вимагаємо від посадовця жити на одну середню зарплату – міністрові освіти бажано жити на таку саму, як у пересічного вчителя.
Я не виправдовую рівень зарплати директора Укрпошти, яка більша, ніж у президента США, бо тут очевидно, що не можна порівнювати ні посади, ні ступінь відповідальності. Одначе я бороню право очільників міністерств та їхніх заступників на гідне життя та життя без спокус.
Чому ми досі гребемо усіх під одну гребінку і виставляємо до всіх однакові вимоги, хоча очевидно, що компетенції у всіх різні?
Ми психологічно не дозволяємо жити комусь краще, бо така вже одвічна українська традиція: завжди дивитися на обійстя сусіда, чи раптом воно не краще? Але при цьому щиро вітаємо героїв, які відмовляються від хабарів, хоч і живуть на таку саму, як у вас зарплату.
Чому ми навіть не починаємо думати у тому напрямку, що високий рівень зарплат у посадовців може знизити корупційні ризики і, можливо, нарешті, ми зможемо зменшити корупційні ризики?
Зізнайтеся, скільки з вас ще допускають, що попри високі зарплати посадовців вони можуть таки вдатися до неправомірної вигоди?
І скільки з вас ще піддає сумніву слова першого міністра країни Олексія Гончарука про те, що корупція у вищих ешелонах влади на сьогодні вже відсутня?
І на скільки ще ми застрягли у тому історичному моменті, де нормальність героїзують, а ми ще не навчились вірити, що життя без корупції існує.
Людмила Євсєєнко, спеціально для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
