Зеленський та його кадри. Оцінка ефективності

Усі ми були на тренінгах і чули про природу лідерства і про керівництво. Є авторитет влади і є влада авторитету.

Банально, але правдиво. Ви можете отримати владу у спадок, по кумівству, як фаворит. Чи просто вас просувають сильні світу цього, щоб робити гешефт. В Україні усі варіанти працюють.

Але не факт, що з повноваженнями ви отримаєте авторитет від підлеглих, суміжників чи експертів.

Колись, на виборах 1998 року, коли я був політтехнологом-початківцем, із подивом відзначив для себе, що у деяких селах у якогось дідуся, який пас кіз, авторитету поміж бабок було більше, ніж у місцевого сільського голови.

Тепер таке помічаю нараз. Але цього не помічають самі керівники.

Для розуміння: керівник – не завжди лідер. Але в ідеалі керівник і лідер – тотожні.

Звідси, мабуть, одвічне питання: якими мають бути риси успішного керівника, лідера?

Нас в Національній академії державного управління вчили, що унікальних рис такого керівництва немає. Це питання було у тестах і передбачало саме таку відповідь: немає. Погоджуюся з цим лише частково.

По-перше, дійсно ще досі не придумали якогось прибору, яким можна міряти успіх керівника/лідера. Є згадки про ключові показники ефективності, але це трішки не те.

По-друге, успішний і ефективний керівник у реаліях України (а не в наукових роботах аспірантів) – різні речі.

Тому що показники ефективності важко вимірюються. А успіх наші керівники успішно (звиняйте за тавтологію) показують в телевізорі та мережах. Але він неочевидний. В умовах відсутності реальності в епоху постправди.

Тому що є результативність, а є ефективність.

Найкращий приклад відмінності цих понять (бо прості люди плутають) це приклад про другу світову війну. СССР переміг? Поза сумнівом. Червоний прапор над Рейхстагом, шикарний парад перемоги. Результатіще.

А якою ціною? На одного німецького солдата жукови клали по 2-3 красноармійці. Ефективно воювали генерали? Ну-ну.

А якщо взяти у далекостроковому вимірі: хто через 20 років краще жив – переможці чи переможені? Отож.

Наприклад, коли я провів тренінг із студентами "Як підготувати проєктну заявку", результативні показники очевидні: ось 20 студентів сидять рівно і слухають. Я гонорар відпрацював. Ви скажете – ефективність оцінюється по зданому заліку чи тесту. А хтось скаже, що це не вимір.

А поміряти можна буде – лише кількістю виграних проєктів. А у якому році міряти будемо ефективність – спитаю я? А якщо хтось і не захоче подавати проєкти? А якась дівчина застосує навики і методи в особистому житті при полюванні на потенційних наречених? І як далі міряти? По кількості хлопців, що носяться за нею? Чи по якості того, якого вона все ж обере? Чи по щастю в сім'ї через 20 років?

Тобто результативність можна поміряти. Ефективність – важко. Особливо, якщо міряти ефективність побудови потьомкінських сел. А у цій країні подібних майстрів – ого.

По-третє. Ну, правда, не існує якоїсь сукупності особистих якостей, які були б притаманними усім успішним керівникам. А один і той самий керівник у різних умовах може демонструвати різні особисті якості. Навіть протилежні.

Бо найкращий стиль управління – ситуативний.

Стилі і методи управління

Ось я, уявний Євген Кошовий і керую Лігою сміху. Ліберальний метод управління проєктом. Даємо назви конкурсів. Жеребкуємо команди – хто з ким на сцені. Чвертьфінали, півфінали, фінал. Сезон закінчено.

Найкращий спосіб управління розумними і креативними. Придуманий ще Фордом: знайдіть правильних людей і не заважайте їм працювати.

Демократичний спосіб управління важчий. Бо колективи (хоч це педагогічний колектив у школі, хоч уряд) різні, з різною спеціалізацією людей, різними талантами. Тому і колегіальні методи потрібно застосовувати. Хоч педраду, хоч засідання уряду.

Авторитарний стиль управління ще важчий. Принаймні для мене, бо не маю природньої жорстокості. А тут треба людей закручувати.

Але метод працює. В армії, чи на пожежі.

А ми знаємо класний приклад. Російська армія, де на ротних зборах при Тимчасовому уряді у 1917 році вибирали ротним командиром ліберала, не проіснувала в таких умовах і року.

Натомість Червона армія нелюдськими методами скріпила дисципліну і виграла і Громадянську війну в Росії, окупувала Україну (де деякі хотіли в армії ліберальності), і виграла у Другій світовій.

Найкраще, коли керівник у різних умовах може бути різним. Ситуативний стиль рулить.

І при цьому всьому, знаючи, що у керівника може бути багато рис, які важко вимірят, пропоную таке. Нічого нового, мабуть, не скажу, але узагальню думки багатьох, хто говорив це до мене.

Є риси керівника, без яких неможливо обійтися. Якщо у вас немає такої риси – ви не відбудетесь як керівник. Мало того, кожен з нас може за цим методом (хоча б для себе) оцінити власних керівників: начальника відділу, мера, міністра чи (страшно подумати) президента. Будь-якого керівника.

Якщо якийсь із предметів не здати, по чомусь двійка – все, сесію провалено – відраховуйте.

Якщо оцінювати за цими критеріями наших керівників, вам буде здаватися, що те, що Україна досі є – диво.

Критерії оцінювання керівників

Ось пропоновані критерії. Їх шість. Пропонується їх ранжувати: від 1 до 6 за значимістю. Хоча, повторюся, це завжди суб'єктивна оцінка.

Я буду оцінювати як президента Володимира Зеленського, так і колективного Зеленського – Зе!команду.

Ось необхідні риси керівника:

1. Вміння/талант стратегічно мислити;
2. Вміння підбирати і розставляти кадри та делегувати їм повноваження і відповідальність;
3. Екстравертність та комунікаційні навики;
4. Професійність у своїй спеціалізації;
5. Талант кризового менеджера;
6. Порядність

Тепер по порядку.

1. Стратегічне мислення.

На безпековій конференції в Мюнхені Зеленський прямо заявив, що не має часу думати стратегічно.

Уявимо, що він обмовився і насправді він може стратегічно мислити. Але факти свідчать про протилежне. Куди рухати країну – він не знає. Його політична сила – теж. Вони починали як лібертаріанці. Тепер відкочували в право-центристи. А шапочку закинули в лівацтво.

Насправді і пан президент і його команда – типові популісти. Жаба, понти і халява – їхні ментальні риси. Вони їх кругом і відсвічують.

Читайте також: Зе!кадри. Чому у них не вийде

Елементарної стратегії немає навіть у деяких галузях.

Але найстрашніше ось що. Невміння бачити головне. Критично головне. Тоді ви,якщо і намагаєтесь будувати якісь плани, у вас однаково не вийде. Якщо ви не знаєте рівні, принципи і механізми прийняття рішень – куди вам у президенти. Якщо ви неук, але хочете вчитися в Гарварді – у вас не вийде. Бо вчитися за гроші можна, а здати екзамен за гроші – ні. Там – ні.

Головне у стратегічному мисленні – вміння бачити суть проблеми. Бачити проблему. Формувати стандарти. Цілі. Завдання. Вміти від стратегічного спускатись на оперативний рівень. І, підготувавши кадри, делегувати їм на тактичний рівень.

Головне, при формуванні стратегії в Україні, особливо безпекової стратегії, – це знати що Росія – ворог. Путін – ворог. А наш президент щось бачить в очах Путіна. І ця помилка у нашій реальності – злочин. Що ґрунтується на відсутності стратегічного мислення.

Оцінка – двійка.

2. Вміння підбирати і розставляти кадри. Делегувати повноваження.

Знову ж, президент сам у своєму інтерв'ю сказав, що "делегування повноважень це те, що у нього повною мірою не відбувається".

А це надважлива риса керівника.

Бо насправді успішні керівники – це успішні команди.

А ми бачимо команду, сформовану за критеріями:

• Друзі дитинства, куми, кварталівці;
• Фаворити, які говорять те, що бажає чути найвеличніший лідер сучасності. Які його у цій мильній бульбашці і тримають;
• Кадри, нав'язані друзями і фаворитами (а іноді і нав'язані друзям і фаворитам, які часто теж малокомпетентні);
• Кадри, нав'язані олігархами (а іноді і друзями Путіна);
• Кадри, рекомендовані союзниками. Ці кадри відчуваються, як чужі. Їм вже придумали штамп, клеймо – "соросята". Штамп придумав найближчий соратник Коломойського Олександр Дубінський. Це штамп рівнозначний штампам "усі баби – дури" чи "усі мужики – козли". Але малоосвічених людей накриває. Те, що найкреативніші (це неточно) кадри шельмуються у самій команді – це діагноз.

Кадри – це найбільша катастрофа Зеленського.

Це – двійка.

3. Екстраверсія та комунікативність.

Ви скажете, що Зе – екстраверт? Екстраверти, як правило, – товариські люди. А як "буксує" наш президент не те що на "чортів", а і на журналістів чи ветеранів – ми бачили.

Добре, ви скажете, що він комунікабельний? Але ж комунікації – це завжди взаємозворотній процес.

У Зе!президента комунікація як на сцені: квіти, оплески, автографи. Тільки так. В зал працюємо. Із залом – ні.

Його Зе!команда – це "аси" комунікацій. І я не тільки про опального Богдана. А Мендель? А Арахамія? Ну, і пару ґвалтівників на додачу.

Оцінка – двійка.

4. Професійність.

Зараз говорять про вміння управляти, як про окрему професію. Тому, значить, не так важливо, хто ти за професією. Це перебільшення.

Може, тому у Зоряни Скалецької і немає стратегії у МОЗі, що вона не лікар, а юрист? Вона не відчуває лікаря. Тому сидить у Нових Санжарах. А у неї повний провал у підготовці другого етапу медичної реформи, старт якої – за місяць.

Ми, звичайно, розуміємо, що головний лікар лікарні – терапевт – не знає усіх тонкощів психіатрії. Проте клізму точно поставити зможе.

І, якщо командуючий військами – не танкіст, а льотчик, він не все розуміє в танках. Проте, як поводитись з танкістами, знає краще, ніж міністр освіти.

А якщо говорити, що наш президент до обрання думав, що саджати буде наступного дня, то тут він був і непрофесіоналом, і брехав.

Все менше тих, хто сумнівається, що наразі по предмету – "Управління країною" – двійка.

5. Талант кризового менеджера.

Талант кризового менеджера – це вміння тримати удар, не втрачати духу при пожежі та на війні. Вміти карати своїх і приймати непопулярні рішення

Я не знаю, як би поводився Зеленський у бійці, на війні чи при пожежі (якщо це не кіно про війну). Але непопулярні та сміливі рішення він приймати точно не вміє. Бити своїх, щоб чужі боялись – теж. Коломойський – як приклад.

Двійка.

6. Нарешті шоста риса необхідна для керівника – порядність.

Насправді вона дорівнює першим п'яти.

Я сотню разів проводив експеримент. Усі ці риси давав слухачам для роботи у малих групах. І вимагав відранжувати: поставити від найголовнішої до найменш важливої, на їхню думку.

У 90% випадків люди ставили критерій порядності на 1 місце. Лише зрідка, коли в групі виділявся харизматичний лідер, який міг нав'язати іншим свою, відмінну, думку, траплялося по-іншому. Та при обговоренні все ж виявлялося, що більшість опитуваних попередньо схилялася до того, щоб поставити порядність на 1 місце.

Людям потрібні порядні лідери.

Нам це підсунули, як цукерку. Ми купилися. Ми вибрали образ порядного Голобородька.

А чи так це насправді? Кажуть, що Володимир Олександрович – чесний. Може, й так. Тільки якщо ми маємо під терміном "порядність" – "не краде". Може, і не краде. Мотивація – не гроші, а слава.

Але для мене, людина, яка під час президентської кампанії, замість розказувати людям про стратегію, принципи підбору кадрів, лише мерехтіла у рекламних роликах – не є порядною.

Коли кандидат Зеленський вів технологічну кампанію, побудовану на маніпуляції – він знав, що дурить весь народ.

Хіба може бути лідер країни, який спочатку обдурить свій народ, а потім поведе його до щастя?

Він знав і мовчав.

Та й хіба може терпіти біля себе порядна людина брехунів, українофобів і ґвалтівників?

Порядність – двійка.

У них нічого не вийде. У них по усіх предметах – двійки.

А перездачі не буде.

Віктор Бобиренко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.