Чому право важливе навіть там, де нема держави
Наприкінці грудня в Києві було багато сліз, обіймів та квітів. Взаємне звільнення людей між Україною та непідконтрольними урядові частинами Донбасу стало однією з найбільших подій минулого року.
А вже 20 січня Офіс генерального прокурора повідомив про відкриття 14 кримінальних проваджень про порушення законів та звичаїв війни. Це сталося на основі свідчень звільнених осіб.
Стаття 438 Частина 1 Кримінального Кодексу України, що стосується цих злочинів, передбачає позбавлення волі на строк від восьми до 12 років.
Про злочини проти людей, утримуваних у зв'язку з конфліктом, уже багато писали представники Управління Верховного комісара ООН з прав людини та інших правозахисних груп. Часто вони скаржилися, що людей незаконно затримують і неналежно утримують недержавні збройні формування.
Такі реалії цієї війни, як і більшості воєн нашого часу. Зараз збройні конфлікти переважно ведуться недержавними групами.
Це можуть бути сепаратистські рухи, як то ІРА в Ірландії чи так звана ДНР в Україні. Це можуть бути продержавні збройні формування на зразок українських добровольчих батальйонів чи шиїтських загонів у Сирії. Буває, що це приватні охоронні чи воєнні компанії, наприклад, американська приватна компанія Blackwater, що воювала в Іраку в 2000-х.
Але міжнародне гуманітарне право писалося державами і переважно для держав. В ньому майже не йдеться про недержавні утворення.
Більше того, лише під час міждержавних конфліктів солдати мають статус військовополонених.
Наприклад, у війні Іраку проти Ірану полонені солдати з обох боків ставали військовополоненими. Однак, коли таліби Афганістану захоплювали в полон афганського військового, то у нього не могло бути статусу військовополоненого і відповідного міжнародного захисту.
Навіть визначити чи є конфлікт формально міжнародним, внутрішнім чи поєднанням першого і другого часто важко. Тому в сучасних конфліктах, зокрема українському, визначення формального статусу утримуваних осіб теж дуже складне.
Але, незалежно від їхнього статусу, міжнародне гуманітарне право і права людини говорять про гуманне поводження із затриманими.
Що означає "гуманне поводження"
Їх не можна вбивати, піддавати тортурам, їм потрібно надавати медичну допомогу, воду, їжу, та створювати людські умови життя. Всіх затриманих заборонено примушувати до рабської праці або ж праці, що принижує людське достоїнство. Якщо ж їх судять, то це має здійснювати справедливий суд.
В ідеалі, недержавні формування повинні передавати затриманих осіб державним органам, які займатимуться слідством і судочинством.
Утримуваних не можна змушувати шукати тіла загиблих. А таке було в і Південній Осетії в 2008-му, і в Україні в 2014-му. Не можна залучати їх до воєнних дій, наприклад, змушувати рити окопи. А це, знову ж таки, часто траплялося на території України в 2014 році.
Жінки і діти повинні перебувати окремо від чоловіків. Виняток може бути лише для членів сім'ї.
Нарешті, про утримувану особу обов'язково треба повідомити її родичів або ж протилежну сторону конфлікту. Якщо цього не зробити, то тримання під вартою цієї людини вважається насильницьким зникненням. У таких випадках Європейських суд з прав людини навіть визнає родичів цієї особи жертвами тортур через моральні страждання, яких вони зазнають, не знаючи де людина, яку вони люблять, і чи жива вона взагалі.
Під час війни в Грузії 2008 року і впродовж кількох років після неї я займалася пошуком зниклих безвісти солдат і цивільних. Я пам'ятаю очі людей, які трималися за надію знайти своїх близьких і віддавали останні гроші шахраям, які стверджували що десь їх бачили. Я перевірялу чутки, говорила зі слідчими з обох боків конфлікту, писала листи і відвідувала в'язниці.
Одного разу нам вдалося знайти живими і домогтися звільнення п'ятьох утримуваних осіб, про яких близько півтора місяця не було жодної інформації. Частіше ж я знаходила підтвердження, що зникла особа загинула.
Я також пам'ятаю очі полонених, до яких ми приходили у в'язницях. Вони світилися від щастя, адже наш візит означав, що про них не забули. Це також допомагало їм зберігати надію на звільнення.
Війни в Чечні стали прикладом того, як норми міжнародного гуманітарного права і норми гуманності поступово сходили нанівець.
Під час першої чеченської кампанії 1994-1996 років до утримуваних російських солдат спершу пускали правозахисників і родичів. Часто матері просто приїздили в Чечню, говорили з командирами і забирали своїх синів.
Але наприкінці тієї війни і особливо під час другої чеченської кампанії 1999-2009 років умови для затриманих з обох боків ставали все жорсткішими. Республіка Ічкерія зрештою прийняла у себе кримінальний кодекс Судану, заснований на жорстких законах шаріату, тобто мусульманського звичаєвого права. Але навіть він не працював. Зрештою, і чеченська, і російська сторони скотилися до тортур і позасудових страт.
Я займалася правозахисною діяльністю у Чечні у двохтисячних. Я пам'ятаю, як жорстокість з обох сторін поглибила прірву недовіри між ними, ускладнила переговори про взаємне звільнення і пошук діалогу.
Переговори між сторонами війни часто і починають зі звільнення людей затриманих через конфлікт. Про це домовитися легше. Віддаєш чужих – повертаєш своїх. Але коли із затриманих знущаються або вбивають їх, зростає ненависть, і навіть рештки довіри зникають. Тоді вже складно вести будь-які переговори.
Варвара Пахоменко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
