Хто насправді заплатить за "примирення" з РФ? Нотатки для мандрівника до Нормандії
Я впевнена, що амністія і прощення сепаратистів і їхніх прислужників – це приниження та знецінення жертв, загиблих або постраждалих на цій війні.
Під виглядом умиротворення та під пропагандою емпатії до ворога насправді поглиблюють травму тих, хто втратив на цій війні, мою особисту травму.
Я не могла раніше сформулювати ці свої відчуття, але нещодавно я подивилась новий німецький фільм "Справа Колліні", який приголомшив мене і наштовхнув на роздуми щодо того, а якою може бути справжня ціна примирення. Чи дійсно мир є миром, якщо агресор не заплатив за це по рахунках.
Фільм розкриває не дуже відому, але трагічну сторінку в історії постнацистської Німеччини.
За сюжетом, вже у 2001 році головний герой-жертва нацистського режиму з особливою жорстокістю вбиває ката свого батька, розстріляного фашистами у ще 1944 році. Тоді хлопчику було 10 років, але свою травму, свій біль і свою ненависть до вбивці тата він проніс через усе життя, а в 67 років наважився його вбити без надії на справедливість закону.
Увесь фільм – це судовий процес, під час якого відкривається правда про німецьке правосуддя тих часів.
І для нас буде дуже повчальною ця історія сьогодні, на порозі домовленостей з Путіним, які хоче укласти президент Зеленський.
Коли я звернулась до документальних матеріалів тих часів, то дізналась, що у 1968 році в Німеччині був ухвалений так званий закон Дреєра. Цей закон базувався на тому, що Нюрнберзький процес визнавав серйозними військовими злочинами тільки нацистів вищих рангів. Всі решта визнавалися посібниками і за законом Дреєра звільнялися від покарання за давністю вчинення злочину.
Саме в той період, а це 23 роки після завершення війни, прокуратура ФРН готувала процес над керівництвом нацистських спецслужб, відповідальних за знищення мільйонів євреїв, циган, духовенства. Після ухвалення закону Дреєра усі обвинувачені мали бути звільнені від відповідальності.
Як так сталося, що закон був ухвалений? Дуже просто. У 1968 році Німеччина перебувала у стані ментально-політичного перезавантаження, ці часи ще називають "студентською революцією у ФРН".
Усе стале і консервативне руйнувалось, під питання ставилися парламент, партії, правосуддя, поліція, церква, навіть такі соціальні інституції, як родина, школа, університет. Мова йшла про відхилення від авторитетів і визнаних норм.
Країну трясло, криза довіри наростала, і в цей "зручний" для себе час доктор Едуард Дреєр ініціює свій закон про проступки. На фоні масштабних потрясінь і загрози справжньої революції, вказаний закон ухвалили тихо й непомітно, а десятки тисяч вчорашніх катів і вбивць уникли відповідальності за свої злочини.
Родзинкою цієї історії є те, що автор закону, Едуард Дреєр, під час Другої Світової війни був прокурором Тироля і мав репутацію справжнього монстра. Як приклад, його вимога смертної кари для жінки, що купила на чорному ринку картки на отримання одягу під час війни.
Що сталося з жертвами? Чи став для них закон про прощення посібників нацистів сигналом пробачити злочини? Звісно, ні. Вони відчували приниження, знецінення своєї жертви, втрату віри у справедливість, ще більшу ненависть до своїх катів та бажання помститися.
Історія, яку розповідають у фільмі за мотивами книги Фердінанда фон Шираха ("Der Fall Collinі"), звісно, є відображенням реальних страждань реальних людей. І її трагічне завершення (краще подивіться самі) теж є логічним продовженням політики "всепрощення й амністування військових злочинців".
Читайте також:
Пристайко назвав червоні лінії України на "нормандському саміті" в Парижі
В Офісі Зеленського готувалися до "Нормандії", затвердили 5 сценаріїв
Велика паризька гра Володимира Зеленського: без надії сподіваємося
Сьогодні в українському суспільстві активно йдуть процеси переконання суспільства у необхідності "мирного закінчення війни". І в цей мирний сценарій ніхто з представників влади більшості (тих, кого чула або читала) не тільки не вкладає сенси про необхідність покарання злочинців і їхніх поплічників.
Не розглядаються жодні компенсаційні інструменти від країни-агресора за 13 000 вбитих, десятки тисяч поранених та півтора мільйони тих, хто втратив домівки, громадян та українських підприємств, що втратили своє майно.
Я вже не кажу про те, що Крим взагалі не стоїть в "райдері" Нормандських перемовин. Навпаки, нас привчають до думки, що ми маємо пробачити і амністувати вчорашніх бойовиків, терористів, їхніх посібників, надати їм право бути обраними у місцеву владу та ще й створити для цього окремі території з особливим статусом.
Непокаране зло завжди стає ще більшим злом.
Я впевнена, що беззуба політика сьогоднішньої влади по відношенню до Росії-агресора та її підконтрольних терористичних угрупувань – це шлях до відкриття скрині Пандори в інших прикордонних регіонах України.
А ще це шлях до посилення колективної травми жертв війни та заглиблення кризи в суспільстві.
Німеччина виправила свою помилку у 2012 році – через 44 роки після ухвалення закон Дреєра припинив свою дію. Але свою чорну справу він зробив, коли прирік жертви нацистського режиму на десятиліття страждань і втрату віри у справедливість.
Німеччина подарувала нам приклад, як робити не можна.
Не можна залишати злочинців без покарання, не можна загравати з "втомленою більшістю", а насправді заглиблювати страждання мільйонів жертв війни – військових, сиріт, вдов, матерів, полонених, політв'язнів, переселенців, волонтерів, тих, хто розуміє важливість перемоги, а не перемовин.
Тимчасовий мир без покарання вбивць, без відновлення територій, без компенсації втрат, з часом перетвориться на пекло.
Коли ми говоримо про мир, треба усвідомлювати його справжню ціну.
Наталя Лютікова, спеціально для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
