Тактика малих перемог як складова стратегії реінтеграції Донбасу

Щодня КПВВ з непідконтрольних на контрольовану територію України переходить 40 тисяч наших громадян. Це офіційна статистика. Ті, хто слідкує за ситуацією, знають, що є ще додатковий потік людей, які перетинають лінію розмежування "в сіру" – на плавзасобах через річку Сіверський Донець, через заміновані залізничні мости, через переходи у мінних полях між українськими військами та сепаратистами. 

Це все – реалії, в яких живуть сотні тисяч людей з паспортом громадянина України. Вони звикли так жити. Люди перепливають надувними човнами Сіверський Донець тільки тому, що у них закінчився строк дії українського паспорта, чи вони хотіли вивезти власні речі, які, наприклад, є художніми або історичними цінностями (картини, старовинні речі тощо), з окупованого Луганська до місця постійного проживання десь у Вінницькій області. А потім ми збільшуємо нашу базу безвісти зниклих. 

За 3 місяці роботи радником у новоствореному Міністерстві у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та ВПО мені доводилося в ручному режимі втручатися у процес перетину лінії розмежування. Я знаю випадки, коли десь на КПВВ злетіла електронна система, десь не дочитали роз'яснення тощо. 

З 28 листопада 2019 року почала діяти Постанова Кабінету міністрів №815 про нові правила перетину лінії розмежування. 

Протягом останніх тижнів ми разом із нашими колегами з неурядових організацій та профільних міністерств працювали над удосконаленням цієї постанови. Її суть – спрощення процедури перетину лінії розмежування та переміщення товарів фізичними особами (це окремий Наказ нашого міністерства, на виконання 815-ої постанови). 

Зокрема, ми розширили перелік документів, який регламентує процес посвідчення особи. В тому ж числі повернувши до переліку документів свідоцтво про народження. І от, 28 листопада зранку, в день, коли Постанова набула чинності, ми стикаємося з першими ж складнощами, які змушені були вирішувати оперативно у ручному режимі.

Керівництво міністерства та Кабміну в цілому турбує саме той факт, що часто ми змушені працювати за принципом гасіння пожеж, а не системно та стратегічно. Це неправильно. 

Наше завдання – формувати державні політики, створювати такі умови, за яких механізми працюватимуть незалежно від людського фактору. 

Сутність роботи виконавчої влади поступово змінюється. Так само, як і принципи взаємодії влади та експертного середовища. 

Показовий приклад – робота над тією ж 815 постановою та наказом. Сам документ був розроблений ще влітку цього року. Але це був напівфабрикат, в якому громадськість та експерти змогли закласти правильну ідеологію – лібералізація процедури та перехід до принципу "що не заборонено, те дозволено" (це вже я про наш наказ). 

Але в самій постанові були нюанси, які нівелювали всі хороші ідеї. Трохи більше місяця тому ми змушені були оперативно відтерміновувати введення у дію постанови. Інакше ми б зіткнулися з колапсом на КПВВ та катастрофічними іміджевими ризиками для української влади. 

Це були б кілометрові черги родин із маленькими дітьми, які не могли б перетнути лінію розмежування. А на носі були осінні канікули, незайняті діти мігрують між родинами, до своїх бабусь та дідусів. Звісно, вся відповідальність та весь негатив був би на українській владі. Допомогло б це головній нашій меті – ментальній реінтеграції та територій?!

Повертаючись до роботи над самою постановою. Хочу подякувати усім нашим партнерам з громадянського та експертного сектору – саме вони стали основним локомотивом змін. При цьому очевидно, що постанова у нинішньому вигляді – це продукт всіляких компромісів. Ті ж самі експерти хотіли б змін більш радикальних, які, на думку наших партнерів із урядового сектору, ще не на часі. 

Окремо хочу зазначити, що не можуть не турбувати і процедурні моменти погодження документу. Технічно постанова була доопрацьована та готова за 3 тижні до затвердження. 

Увесь цей час ми, знову ж таки у ручному режимі, вдаючись до різних форм переконання та пришвидшення, збирали підписи зацікавлених чиновників. Було складно. І це очевидно, що такі підходи необхідно змінювати. 

Звичайна бюрократична рутина суттєво ускладнювала життя десяткам тисяч звичайних людей, громадян України. Чим складніше їм перетинати КПВВ, тим менше вони пишаються українським паспортом. Це потрібно розуміти! 

Завершуючи тему із постановою, не можу не згадати експертну тезу, озвучену на зустрічі в Інституті майбутнього щодо зміни моделі комунікації із населенням окупованих територій. 

Формула "українські товари без перешкод "туди", грошовий потік "звідти" виглядає сьогодні адекватною з точки зору довгострокових перспектив реінтеграції. А інших перспектив (ніж довгострокові) у нас, на жаль, немає. 

Навіть якщо завтра ми відновимо контроль над україно-російським кордоном, піднімемо жовто-блакитний прапор над Донецьком та Луганськом, процес реінтеграції не завершиться. Адже занадто довго сотні тисяч людей жили в реаліях РТР та ОРТ.

Статус ВПО та наявність ТОТ – приклад інституційної незрілості Держави

Війна у страхових випадках кваліфікується як очевидний форс-мажор. Беручи до уваги як доконаний факт російську агресію, давайте спробуємо оцінити, що таке війна для держави.

Мені здається, ніхто не буде дискутувати про те, що сам факт наявності тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб – свідчення інституційної слабкості державних інституцій. 

Це не проблема нової чи старої влади. Це результат відсутності стратегічного бачення політичного розвитку в принципі. На жаль, в Україні не прийнято займатися стратегічними розробками та довгостроковими проєктами (на 10, 20, 30 років). 

Коли я у 2004 році виходив на свій перший у житті луганський Майдан, в Москві сотнями мільйонів доларів фінансувалися ідеологи "русского мира". Тоді це виглядало анекдотично та несерйозно – всі ці пригожини, прилєпіни, охлобистіни були для нас маргіналами. Через 10 років маргіналізація призвела до прямої агресії.

Але по суті, той факт, що українські політики та державні діячі не змогли вчасно розпізнати ознаки гібридної агресії, адекватно на неї відреагувати, відійти від політичних чвар, не використовувати технології поляризації країни у виборчій кампанії, призвело сьогодні до того, що у нас є тимчасово окуповані території із 5 мільйонами наших громадян та 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб. 

ВПО – додаткові можливості для держави, війна як шанс

Простих відповідей не буде. Якщо за 29 років незалежності ми не спромоглися вийти на формат довгострокових стратегій, це не означає, що ми не маємо виходити на нього зараз. Все одно це доведеться робити, інакше сам інститут державності буде під загрозою. 

Потрібно шукати можливості. 

Чому б не перезавантажити систему оцінки ситуації та не спробувати подивитися на війну як на шанс для перезавантаження. 

Почнемо з простого. В Україні – 1,5 мільйона переселенців. Це – офіційна статистика, експерти і особисто я схильні суттєво занижувати цей показник. Але в будь-якому разі це сотні тисяч. 

Сотні тисяч фахівців різного рівня та з різних професій. Нестача трудових ресурсів сьогодні набуває катастрофічних ознак. Координація внутрішньої міграції цілком могла б стати в нагоді для стратегічних проєктів. 

Саме цей шлях ми обрали, аналізуючи житлові проєкти для переселенців. Тут також однозначних рішень не буде, але є шанс, спільно з місцевими громадами цей процес відкоригувати.

Дуга теза. Міф про Донбас, який годує Україну. Якщо відійти від популізму, маємо визнати, що економічна структура Донбасу є сьогодні проблемною та мало конкурентною. Особливо в контексті депресивних поселень та дотаційних регіонів. 

Рано чи пізно, якийсь уряд вдаватиметься до непопулярних рішень про переформатування структури економіки, про скорочення нерентабельних виробництв та перерозподіл трудових ресурсів. Відбудовуючи повоєнний Донбас, українська влада має з самого початку підійти до вирішення цієї проблеми стратегічно!

Замість висновків

Протягом першого тижня після введення в дію постанови №815 ми побачили, що наші зміни мають цілком реальні позитивні результати. 

Як тільки ми зняли обмеження на перевезення українських товарів фізособами, миттєво відреагував ринок споживання у Луганську. Знову отримала критичний попит у населення українська гривня, зменшилися ціни, народ почав реагувати позитивно. Аналіз відповідних тематичних чатів та груп також підтверджує позитивну динаміку суспільних настроїв.

Хоч маю сказати, що будь-які складнощі на лінії розмежування з українського боку суттєво ускладнюють нашу комунікацію. 

Існує таке побутове визначення злочинності: це нормальна реакція, нормальних людей на ненормальні умови життя ("Тріумфальна арка", Еріх Марія Ремарк). 

Наші політики та урядовці мають згадати очевидні речі: знаходити загублене завжди важче, ніж губити. Десятками років у нас відбувалося просування антиукраїнських ідей "русского мира". Тому годі сподіватися, що ментальна реінтеграція займе менше часу. 

Артем Саліхов, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.