Нормандська зустріч у Парижі: нічия на користь Путіна

Кожне суспільство, що вимушене довгий час чинити опір у відкритому конфлікті, переживає фазу "втоми від війни". Україна не стала винятком.

Успішну президентську кампанію і високий рейтинг популярності Володимиру Зеленському значною мірою забезпечує саме статус "президента миру". Досягнення миру на Донбасі – ключова і чи не єдина чітко озвучена позиція Зеленського – стала основою його зовнішньої політики одразу після обрання на посаду. 

В його заявах досягнення довгоочікуваного миру виглядало дуже просто: потрібно "просто перестати стріляти, поговорити віч-на-віч з Путіним, по-людськи". Тому основним інструментом досягнення своїх мирних ініціатив Зеленський обрав відновлення діалогу в "нормандському форматі". 

Нагадаю, востаннє така зустріч відбулася ще у 2016 році. Основною причиною стало розходження у трактуванні положень так званих "мінських домовленостей" українською та російською сторонами. 

Команда президента Зеленського фактично витратила перші пів року на підготовку Нормандського саміту в Парижі. Всупереч занепокоєнню опозиції, Зеленський зробив кілька важливих одноосібних поступок російській стороні ще до початку зустрічі. 

Зокрема, тристороння контактна група у Мінську погодила так звану "формулу Штайнмаєра". Розведення військ на трьох ділянках відбулося попри порушення режиму вогню російською стороною та попри протестні акції тисяч людей на вулицях українських міст.

Атмосфера в українському суспільстві залишалася тривожною. У відповідь президент та його адміністрація, за винятком заяв, які суперечили одна одній, комунікували одне повідомлення: Володимир Зеленський понад усе прагне особисто зустрітися з Володимиром Путіним; результатом цієї зустрічі стане мир.

Читайте також:

Перша нормандська: чому та як Зеленський переміг Путіна на саміті в Парижі

Нормандія 2019 відбулася. Перша реакція соцмереж

5 нормандських зустрічей до Зеленського. Як кожна з них змінила хід війни на Донбасі

Що ми отримали в результаті довгоочікуваної зустрічі у Парижі 9 грудня?

Чесно кажучи, нічого, щоб могло виправдати ті надії, які на неї покладали Володимир Зеленський та його Офіс. 

Фактично, ми навіть не зберегли статус-кво. Володимир Путін не поступився жодним з важливих для нього пунктів. Російський президент продовжує наполягати на своєму непорушному розумінні імплементації Мінських угод, і схоже, що схилив до цього й українську сторону. Україна зобов'язана законодавчо закріпити згадувану "формулу Штайнмаєра" і прийняти новий закон про особливий статус ОРДЛО за тією версією, яку погодять "нормандська четвірка" та Тристороння контактна група. Положення цього закону, очевидно, стануть причиною гарячих суперечок у наступні місяці. 

До того ж Зеленський під час зустрічі жодного разу так і не назвав Росію агресором. Це сприяє політиці відбілювання та легітимації РФ у цивілізованому європейському просторі, яку активно провадить президент Франції Еммануель Макрон. 

Питання Криму, без якого у жодному разі не можна говорити про кінець україно-російського конфлікту, також не підіймали, адже це було умовою Росії. 

Відповідаючи на питання журналіста, Володимир Зеленський зробив небезпечну обмовку про "сепаратистів ОРДЛО". Володимир Путін не змарнував нагоди підкреслити цю небезпечну для нас тезу, ствердивши необхідність прямих переговорів зі своїми маріонетковими бойовиками. Сподіваємось, що це не було початком тривожної тенденції легітимації терористів. 

Що ми отримали в обмін на важливі політичні поступки? 

У якості "втішного призу" Володимир Зеленський везе обіцянку обміну полоненими за формулою "всіх ідентифікованих на всіх ідентифікованих". 

Безперечно, людське життя – найвища цінність для кожного з нас. Однак небезпечно думати, що це актуально також і для Володимира Путіна. Для нього це не більше, ніж цинічний інструмент у великій політичній грі. 

Розуміючи чутливість українського суспільства до цієї теми, Путін готовий поступитися тим, що, на його думку, не є важливим, таким чином створюючи ілюзію компромісу та власної гуманності.

На жаль, коли маєш справу з агресором, доводиться тримати голову в холоді навіть у питаннях найвищої емоційності. Обмін важливий, але не варто забувати, що Путін за потреби в будь-який час може захопити нових заручників.

Продовження розведення військ та припинення вогню також викликає сумніви, навіть з розширеним мандатом ОБСЄ. Надто важкою ціною нам обходилося просто взяти російські запевнення на віру. "Перемир'я" вiд Путiна часто коштували більше життів та поранень наших героїв, ніж у часи відкритого протистояння.

Разом з тим, потрібно відзначити, що тотальної здачі українських інтересів у Парижі не відбулося. Україна продовжує тримати принципову позицію щодо газового питання.  Початок зими – традиційний час для того, щоб діставати цей російський "козир". 

Газове питання має два аспекти: з листопада 2015 року Україна не купує російський газ напряму, але продовжує виконувати міжнародні контракти по транспортуванню до Європи. Саме тому в російській делегації були міністр енергетики та глава найбільш боєздатного російського підрозділу Газпрому. 

У Парижі Україні вдалося відтермінувати розв'язання газового питання і, найголовніше, ми не здали свою перемогу в стокгольмському арбітражі над Газпромом. 

Найбільшою інтригою наступних тижнів стануть газові домовленості: чи погодиться Україна на відновлення прямих поставок газу з Росії, чи не буде зриву транзиту до Європи та чи домовляться про щось взагалі. 

Сподіваємось, стокгольмський арбітраж не замінить стокгольмський синдром.

Отже, що ми маємо у сухому залишку?

Нічия на користь Путіна.

Шкура вичинки не варта. 

Ставка на нормандський саміт, очну зустріч та діалог з агресором наразі зовсім не виправдала тих надій, які на неї покладалися.

Сподіваюся, що це змусить Володимира Зеленського скорегувати свою тактику по досягненню миру. 

Президенту варто дослухатися до того, що підказує йому опозиція: агресора не можна ані розчулити, ані задобрити ― агресора можна лише приборкати. 

Значна частина українського суспільства продовжує чинити спротив і не готова піти на поступки, що перетнуть так звані "червоні лінії" – ті, що вплинуть на суверенітет держави Україна. 

Україна не здається, але потребує також міжнародної підтримки від своїх союзників на всіх можливих майданчиках. Путін не планує зупинятися на шляху відновлення імперії. 

Війна Росії проти України – це війна проти свободи, а тому становить загрозу для усієї Європи.

Олексій Гончаренко, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.