Чому кримінальну юстицію "лихоманить" і як здолати "правовий хаос"

Відомому військовому реформатору, генералу Карлу фон Клаузевіцу належить такий вислів: "Стратегічні прорахунки неможливо компенсувати тактичними успіхами".

11 років кримінальна юстиція в Україні перебуває в стані перманентного реформування. Останнє відбувається здебільшого за вектором, заданим ще Концепцією реформування кримінальної юстиції України у далекому 2008 році.

З того часу в Україні змінився кримінальний процесуальний закон, декілька разів переформатована судова гілка влади, створено низку органів, які займаються досудовим розслідуванням та мають різний статус, з останнього – почав роботу Вищий антикорупційний суд. 

Але змінам не видно кінця, адже одна ініціатива випереджає іншу, кожна нова влада намагається ліквідувати щось погане старе і створити щось хороше нове, а студенти юридичних факультетів уже давно жартують про те, що сенсу вчитися немає, адже те, що вони вивчають на третьому курсі втрачає чинність уже на четвертому.

Що ховається за цими процесами, і чому кримінальну юстицію "лихоманить"?

Справедливо сказати, що ані в науково-експертних, ані у практичних колах правників немає єдності – що взагалі розуміти під цим глобальним і неосяжним "кримінальна юстиція"?

У контексті даного матеріалу ми будемо розглядати кримінальну юстицію як систему, до складу якої входять органи досудового розслідування, прокуратура та суди.

Питання, пов'язані з цим, є не просто актуальними, а й досить болючими для України.

Це може ілюструвати хоча би той факт, що Україна увійшла у першу трійку за кількістю скарг проти неї в Європейському суді з прав людини. Такі показники говорять про те, що в Україні існує незадоволений запит на правосуддя. Навіть якщо враховувати, що велика кількість звернень до ЄСПЛ є неприйнятними, сама їх наявність є індикатором цього запиту.

З іншого боку, рівень довіри з боку громадян до органів, які мають захищати та поновлювати їхні порушені права, ілюструє ту ж ситуацію. Так, за даними Центру Разумкова, наприклад, криза довіри сформувалася в антирейтингу щодо СБУ, прокуратури та навіть до патрульної поліції, яка нещодавно користувалася підтримкою у суспільстві.

Реформи у сфері антикорупції хоч і не дали швидких результатів, однак зробили корупцію дуже прозорою та помітною. З одного боку це стало передумовою для шквалу журналістських розслідувань із викривальними сюжетами, з іншого – викликало цілком обґрунтоване нерозуміння: якщо це відомо, чому нікого так і не покарано?

Саме на таких настроях у суспільстві й виникає запит на перезавантаження влади. Фактично, кожна нова влада завжди обіцяла щось на кшталт "бандитам – тюрми", "посадки" і таке інше.

І щоразу, намагаючись втамувати електоральні запити хоча б частково, з метою втримати свій рейтинг "на плаву", влада, часто дуже неохоче та половинчасто, змінювала окремі конфігурації у такій складній системі як кримінальна юстиція. 

Іншим мотивом таких змін завжди є бажання зберегти ручне керування чи хоча б істотний вплив на прийняття рішень у цій системі.

При цьому глобальне бачення змін, які мали би наблизити нашу країну до кращих практик правосуддя, якщо і було, то вперто ігнорувалося. 

На першому місці завжди були ситуативні забаганки. Саме так відбувалася судова реформа, точкова реформа органів поліції, консервація, а потім й відверта протидія змінам у СБУ, нарешті створення нових органів "з нуля", які мали би стати втіленням практик та цінностей, до яких потрібно прагнути і які досить швидко зіткнулися зі шквалом чергової критики.

Як наслідок – у системі кримінальної юстиції запанував "правовий хаос":

• реформа поліції зупинилася на блоці громадської безпеки,
• злочини, пов'язані з економікою, розслідували чи не всі органи, включно з нелегітимною податковою міліцією,
• військова прокуратура займалася, здається, усім, тільки не своїми безпосередніми функціями,
• НАБУ та САП перебували у постійному конфлікті,
• а хаотичні зміни до кримінального процесуального закону (наприклад, відомі "правки Лозового") мало не призвели до колапсу у досудовому розслідуванні.

До чого призведе бездіяльність у розробці стратегічної візії реформ?

Ні для кого не є секретом той факт, що у системі координат, у якій зараз перебуває Україна, необхідно мати стратегічне бачення розвитку державних інституцій, яке, при цьому, мусить бути закріплене на відповідному юридичному рівні і не залежати від змін політичної кон'юнктури.

Ідеї, концепції, які закладаються у законодавчі ініціативи, повинні бути системними та принаймні не суперечити одна одній. 

Офіс президента, який має бути авангардом вироблення чітко спрямованої політики у сфері кримінальної юстиції, на жаль, продовжує ініціювати точкові зміни. 

Безумовно, позитивною є ідея початку реформи кримінальної юстиції із реформи прокуратури, що вже починає реалізовуватися. 

Не менш позитивними є амбітні цілі Комісії з питань правової реформи, Робочої групи з питань розвитку кримінального права тощо. 

Однак, якщо такі зміни будуть відбуватися хаотично та несистемно, ми ризикуємо отримати не лише чергові половинчасті реформи, а й розбалансувати і так далеко не ідеальну систему кримінальної юстиції, що породить ще більше проблем, ніж існувало до таких змін.

Потрібно "на вчора"

Україні потрібна нова, up to date, концепція реформування кримінальної юстиції, яка, як мінімум, дасть відповіді на питання по закінченню реформи поліції, реформах СБУ, пенітенціарної системи, створення органу, який розслідуватиме економічні злочини, функціонування суду присяжних, системи захисту учасників кримінального провадження і т.д. 

Без такого документу (який, безумовно, має бути розроблений фахівцями, а не аматорами, та враховувати рекомендації міжнародних партнерів) українське законодавство у сфері кримінальної юстиції не вийде із зони турбулентності. Іншими словами – ми знову підемо по колу, спочатку приймаючи закони, а потім поспішно вирішуючи проблеми, які цими ж законами створюються.

Артур Карвацький, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.