Викривач корупції – не лише заявник: що не врахували законотворці
Попри загалом позитивний характер закону про викривачів корупції, що його днями прийняла Верховна Рада, законотворці обрали звужений підхід до врегулювання статусу викривача. А це матиме значення для викриття можливих корупціонерів та захисту тих, хто їх викриває.
17 жовтня ВР прийняла закон щодо викривачів корупції, ПЗУ № 1010. Законом зокрема врегульовується статус викривачів, їхні права та гарантії, способи повідомлення про корупцію, обов'язки і повноваження органів, на які покладається реалізація норм закону, зокрема Національне агентство з питань запобігання корупції та Національне антикорупційне бюро.
Передбачаються також певні зміни до кримінального процесуального законодавства.
Незважаючи на те, що закон про викривачів важливий та потрібний, специфіка врегулювання статусу викривача у законі матиме вплив на викриття можливих корупціонерів та захист тих, хто їх викриває.
Станом на сьогодні, ніхто не обмежений у можливості повідомити Національне антикорупційне бюро про злочин і в подальшому давати свідчення як свідок, розраховуючи на заходи безпеки. Інше питання, наскільки такі заходи є ефективними.
Відтак виникає питання: а що ж такого дійсно ефективного запроваджується у кримінальному процесі законом, який покликаний захистити та простимулювати викривачів?
Законом розкривається інститут викривача, якого визначають як особу яка повідомила уповноважений орган про вчинення корупційного злочину – фактично заявник.
Разом з цим, відомості викривача мають бути дійсно суттєвими, відповідати визначеним критеріям – мати обвинувальний та персональний характер:
- тобто стосуватися обставин, які доводять винуватість особи,
- та виходити з особистої обізнаності викривача.
Це є умовами (критеріями) отримання винагороди.
Виходить такий собі і ключовий свідок обвинувачення і заявник в одній особі.
Однак це виглядає не до кінця послідовним.
Важливішим за повідомлення про злочин та початок його розслідування є його розкриття.
Відповідно, і пропоновану законом увагу потрібно було приділити також тим, хто надає важливі свідчення/докази без прив'язки до факту повідомлення про злочин та набуття статусу заявника.
Оскільки з різних причин потенційний викривач може не повідомити про злочин, натомість надати викривальницькі показання під час подальшого розслідування. Але втрачаючи права, визначені цим же законом щодо "опіки" з боку НАЗК, надання безоплатної правової допомоги, захисту трудових прав тощо, не говорячи про можливість отримання винагороди, якою законодавець розраховує стимулювати ініціативність таких осіб.
У питанні викриття злочинів важливо бути захищеним та уникнути шкоди, яка може бути завдана викривачу.
Тому доцільним є загалом надання можливості таким особам реалізувати свій намір викрити корупціонера у максимально зручний для них спосіб та момент. Без втрати гарантій та стимулу.
Читайте також:
12,5 млн за корупціонера. Як розбагатіти завдяки закону про викривачів
Прогнозованим є острах викривача бути незахищеним та ідентифікованим. Відповідно викривач у кращому разі може просто чекати вдалого моменту, яким не завжди є повідомлення про злочин. Оскільки така дія може привернути більшу увагу. А при ефективному "опорі" умовних корупціонерів може звести нанівець можливість викривача дати показання чи передати важливі докази.
Відтак, доцільно розширити статус викривача до його змістовної еквівалентності – особи, яка повідомила викривальницькі відомості про корупційне правопорушення. Побачивши, що справа розслідується, потенційний викривач матиме більшу впевненість у можливості доведення до кінця кримінального переслідування. А відповідно, менше хвилюватися і надати викривальницькі показання/докази без привернення значної уваги.
Такий підхід не завжди відповідатиме інтересам викривача.
Звісно, є ситуації та вимоги законодавства які потребують відповідних дій, зокрема при відкритті матеріалів розслідування, що у випадку з засекреченою інформацією можна зробити на пізній стадії судового розгляду або у випадку суттєвого превалювання суспільного чи державного інтересу над приватним. Натомість, такі кроки все одно належить вирішувати індивідуально. Можливі й винятки.
Власне, продовженням цієї норми є необхідність зазначення анкетних даних (ПІБ, місце проживання) викривача в обвинувальному акті.
За наявності ризиків для життя викривача та вжиття заходів безпеки, зокрема збереження конфіденційності даних про особу, ця норма очевидно перешкоджатиме. Роблячи недоцільним пропоновану законодавцем зміну щодо можливості допиту викривача у судовому провадженні з використанням технічних засобів, що унеможливлюють його ідентифікацію.
Врешті-решт, викривач – по суті той же свідок (обвинувачення), про обізнаність, а то і факт існування якого правоохоронці можуть просто не знати. Відповідно їхній статус та ефективність розслідування можуть залежати від їхньої ініціативності. Ініціативності, яка може виникнути у будь-який момент розслідування без втрати свого значення, але яка потребує повноцінного захисту, який пройде повз них.
Відтак, намагаючись врегулювати статус викривача у кримінальному процесі, законодавцю не варто було обмежувати його статус до умовного заявника та визначати обов'язковим розголошення про нього відомостей в обвинувальному акті. І без того, відсутність вироків, які передбачали б повернення суттєвих сум завданої державі шкоди або конфіскації незаконного набутого майна, зменшує перспективність цієї ідеї.
Віталій Цокур, спеціально для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
