"Рейс 35" як свідчення того, що людське життя та свобода є найвищою цінністю
Ранок. Бориспіль.
Паркінги біля термінала Б переповнені й немає де залишити машину. Черга із журналістів повільно проходить кордон охорони. Мені пишуть, що от-от літак з українськими заручниками Кремля має прилетіти. Сьогодні має відбутись обмін. Сьогодні великий день.
На злітно-посадковій смузі величезний натовп журналістів. Родичі політичних в'язнів стоять осторонь і вдивляються в небо. З іншого боку стоїть президент. Думка про те, що за лічені хвилини 35 політичних в'язнів зійдуть з трапу літака і п'ятирічний кошмар закінчиться, підносить.
Ми завзято боролись за їхнє повернення. Не тільки тому, що вони наші громадяни, які мають повернутись на Батьківщину, а й для того, щоб зрозуміти, що людське життя та свобода є найвищою цінністю. Не просто прочитати це в Конституції, а прожити це усвідомлення.
За часів Радянського Союзу інтереси держави були на першому місці. Людей розстрілювали, відправляли в табори, переселяли й депортували, адже так потрібно було державі. І люди сприймали це як факт, а ті, хто боровся чи був незгодний, прямував у відповідні установи під грифом "ворог народу".
Серед ворогів опинився і мій дідусь. Його розстріляли у 1937 році й все моє життя думка, про те, що сталася така історична несправедливість із мільйонами реальних людей, не давала мені спокою. Чому ніхто тоді не боровся за життя людей?
Саме тому, коли посадили Олега, я почала боротися за його свободу. Коли в'язнів стало більше, я завжди говорила: "Олег та інші політичні заручники". Це буда боротьба не лише за їхні життя, а боротьба скоріше за усвідомлення важливості свободи.
У незалежній Україні впродовж двох десятиліть цінність людської свободи була справою невеликої кількості людей. Ми здобули незалежність для країни й цього було достатньо. Треба економіку підіймати, у різні союзи вступати, а не рефлексувати над цінностями – така була масова думка.
В суботу 7-го вересня країна плакала, коли моряки, Сенцов, Балух, Гриб, Кольченко та інші сходили з трапу.
І президент, й високопосадовці, і сім'ї політв'язнів, і журналісти – всі затамували подих від усвідомлення моменту. Мільйони людей, які через стріми та прямі ефіри слідкували за тим, що відбувається в київському аеропорту, разом розділили цей момент радості.
Читайте також:
Справа Цемаха та обмін полоненими. Коли українці можуть повернутися додому
Літак із бранцями Кремля прилетів до "Борисполя"
Обмін полоненими: Список українців
Обмін полоненими. Як Зеленський домовився з Путіним про звільнення заручників Кремля
Сенцов: Наша боротьба не закінчується
Олег Сенцов зійшов з трапу одним з останніх. Зеленський потис йому руку. Потім на його шию кинулась дочка Аліна, яка жодного разу впродовж останніх п'яти років не бачила тата.
До того, як Олега обступили журналісти, я теж обійняла його. І у цю мить зрозуміла, що на наших очах стається не просто історична подія, яка увійде назавжди в історію. Що в новій українській ментальності закарбовується цінність саме людського життя, навіть, якщо це суперечить інтересам держави.
Всі статті про те, що ми не можемо віддавати Росії свідка по МН17 Цемаха, що справа розвалиться і не буде доказів, що ця трагедія сталася через командування із Росії, всі ці думки нівелювалися. І це тектонічний ментальний зсув. Тому що у демократичній державі найвищою цінністю є людина, її права, свободи, безпека і добробут.
І сьогодні ми склали тест на демократичність нашого суспільства. 35 в'язнів повернулися додому.
Але понад 300 залишаються ще на території Росії та в окупованому Криму. Такі літаки мають прилітати ще, а нам ще є, за що боротися далі.
Анна Паленчук, спеціально для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
