Хто наступний Гонгадзе? або Чому я не вірю у Раду з питань свободи слова та захисту журналістів при президенті

Поки замовники Гонгадзе не відповідають перед законом, а у справі Шеремета не знайдені навіть виконавці, страта наступного незручного журналіста – справа часу.

І жодна медіа рада при президенті не врятує, поки насильство проти журналістів не буде покаране.

Це моя думка і вона може не відповідати думкам редакцій, адміністрацій, офісів і фейсбуків.

----------------------------------------------

10 вересня 2019 року. 16:04. Фейсбук.

– привет, Михаил! запускаем Раду по свободе слова при президенте 16 сентября в 16:00. но быть надо немного раньше. ждём тебя)

– Добрый день. Спасибо за приглашение. А можете пожалуйста немного подробней?

– Там и будем обсуждать – какой формат Рады должен быть, какие задачи решать и ещё кучу моментов по запуску. Это будет первая встреча, мы её называем учредительные сборы

– Спасибо. А кого еще приглашали из наших коллег-расследователей?

– Дениса Бигуса хотим тоже пригласить

----------------------------------------------

16 вересня 2019 року

– Алло, Денисе, а тебе кликали на зустріч в офіс президента стосовно застування ради зі свободи слова?

– Ні. Що?

– Дякую. Бувай

----------------------------------------------

– Добрый день. Еще раз спасибо за приглашение. Сегодня не смогу присутствовать. Извините

– привет! жаль. но работа в Раде будет открытой и доступной для участия каждого желающего

----------------------------------------------

4 години по тому. Фейсбук. Колеги:

– Михайле, а дай телефон! Тут тебе обрали в Раду зі свободи слова при президенті.

– За тебя проголосовали тайно. Кто я не знаю... живи теперь с этим, меня вообще не звали.))

– А ты знал, что тебя включили в совет)?

----------------------------------------------

Після виборів президента полюси інформаційного простору помінялися. Небезпека залишилася.

За президента Порошенка багато зусиль вкладалося в те, аби довести, що журналістика померла, так і не народившись. Армія провладних блогерів переконувала в тому, що суспільству потрібна армія провладних блогерів.

Чим більше падав рейтинг Порошенка після журналістських викриттів – тим більше блогери переконували, що журналістика непотрібна.

Але тези про непотрібних журналістів і про журналістику, що вмерла, стали програвати журналістським розслідуванням. Ну як довести після скандального весілля сина Луценка, що журналістика вмерла і непотрібна?

Тоді роботу журналістів почали дискредитовувати, називаючи їх "агентами кремля", "слугами Коломойського", "журнашлюхами". Інформаційна війна точилася не проти російських ЗМІ і ворожої пропаганди – всі сили були кинуті на боротьбу з українськими журналістами.

Якщо журналіст великого телеканалу – канал олігарха, журналіст олігарха. Дзвонимо олігарху, тиснемо. Якщо журналіст спромігся знайти роботу у незалежному медіа – грантожер. Ненавидіти таких!

Для суспільства створювалась "реальність", за якої нормального журналіста, якому можна довіряти, не могло існувати. Розслідування – дрібнота, Мальдіви – маніпуляція. Займіться справжніми розслідуваннями, а то робите несправжні.

Паралельно формувалась група опонентів президента Порошенка. Вони репостили наші розслідування. Вони були у захваті. Оце так робота! Який масштаб! Ось де розслідування! Писали. Стукались в друзі. Пропонували допомогу.

Далі Порошенко програв. І провину за програш поклали на плечі тієї самої журналістики, у смерті якої переконували всі 5 років, в той час, коли можна було переконувати Порошенка, що офшори – це погано, а ставити друзів на оборонку і енергетику – зловживання. Медведчук – мінус, а не плюс.

Спочатку нам казали – подивимось, чи так само натхненно ви будете знімати про Зеленського, як про Порошенка. Чекали, що ми конвертуємо наш журналістський вплив і довіру суспільства у депутатські мандати, посади, кабінети. Від нас чекали аргументів на підтвердження тези – не могли журналісти за президентства Порошенка просто робити свою роботу. Очевидно, вони зараз зроблять, як Ар'єв.

Ті, хто протягом 5 років могли виправдати будь-який скандал довкола президента Порошенка і його оточення – тепер натхненно поширюють наші розслідування про президента Зеленського і його оточення. Вони в захваті. Не пробачають Зеленському нічого і ладні оновлювати сторінки журналістів цілодобово.

Найбільш палким прихильникам Порошенка і досі після резонансних розслідувань і викриттів не вистачає сатисфакції.

От наприклад – поет і чоловік дочки Андруховича Андрій Бондар. Спочатку поет звинувачує мене у надмірній увазі до Порошенка. Далі репостить мій матеріал про те, як соратники президента Зеленського святкували день народження Суркіса разом з "Опозиційною Платформою – За Життя".

За кілька днів пан Бондар знову гостро відчуває, що я все ж таки не так натхненно критикую Зе, як По.

З іншого боку, наприклад, син екс-голови "Укртранснафти" Олександра Лазорка. За Порошенка, після погіршення відносин між Коломойським і президентом, Лазорка оголосили у розшук і він залишив країну. Поки моя робота стосувалася критики Порошенка – син Лазорка був фанатом.

Але щойно критика летить в бік Зеленського і Коломойського, він одразу вдається до образ і закликає "зайнятися вже нарешті справою".

Дуже скоро для зятя Андруховича наша робота стане значущою, а розслідування справжніми. І одночасно ми перетворимось на "нишпорок", ворогів, а мої розслідування і сатира – на "дрібниці" для сина Лазорка та інших прибічників сьогоднішньої влади.

І одна, й інша категорії продукують ненависть до нашої роботи і до нас особисто.

Ці люди ніколи не вибачаться і не захочуть зрозуміти, що і тоді, і зараз ми просто робимо свою роботу. Ми звертаємо увагу на важливе, інформуємо суспільство і витрачаємо на це своє життя.

Хоча натомість зять Андруховича міг би розказати сину Лазорка, що влада не вічна, а тактика виправдань помилок президента, теплих ванн і замовчування корупції веде до якнайшвидшого усвідомлення того, що влада не вічна.

Син Лазорка міг би розказати зятю Андруховича, що українська журналістика жива. Бо без викриттів про Мальдіви, висотоміри etc. його батько, як і батьків начальник, міг би і досі жити за межами України.

Але вони не будуть цього робити.

Хочете про свободу слова? То треба запрошувати до діалогу не "Міських", що роками паразитують на темі свободи слова і отримують нагороди і премії від Гройсманів, а журналістів. Не засекречувати зустрічі з журналістами треба, а запрошувати широке коло. Не переконувати у необхідності ради зі свободи слова в той час, коли ваші соратники переконують, що журналісти не потрібні.

Я відмовляюсь від участі в раді, куди мене обрано без мого відома.

Все йде до того, що це буде чергова бюрократична надбудова. Декларація – без намірів. Те, як цю раду було створено, не дає підстав вважати, що від неї буде користь.

Хочете про свободу слова? Тоді подумайте, що президент зробив для того, щоб кати почувались в небезпеці, а журналісти – в безпеці?

Рада зі свободи слова?

Дякую.

Нас це не врятує, коли наступного разу хтось могутній вирішить, що для нього наслідки від журналістських розслідувань будуть гіршими за наслідки від перешкоджання журналістській діяльності, вирішить, що нам досить.

Михайло Ткач

Оригінальний текст та скріншоти взято з Facebook-сторінки Михайла Ткача

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.