Цікава арифметика парламентських виборів в Україні

Парламентські вибори 2019 року залишили по собі багато надій та розчарувань. Час покаже, чиї почуття були більш адекватними. Основні тривоги пов'язані з можливістю реваншу проросійських сил і капітуляції у воєнному аспекті.

Зазначені побоювання є похідними від великої невизначеності у стратегії віртуальної партії "Слуга народу". Стратегії у звичній для українських громадян основній стратегічній парадигмі нашого політичного життя: Європа (Україна) чи Євразія (Росія).

Якщо б ця стратегія існувала у "СН", її було б неможливо приховати, але складається враження, що лідери партії чи ті, хто, можливо, стоять за ними, ще й самі не визначилися з вектором запланованого ними руху для України. Чи їм ця стратегічна парадигма… до одного місця, бо їхні інтереси лежать зовсім в іншій площині.

Як довго країна може перебувати у стані невизначеності стосовно основного вектору розвитку, важко сказати, бо ми досить помірковані, тобто інертні. Навіть з бандитсько-мафіозним правлінням Януковича ми визначалися майже чотири роки, накопичуючи фрустрації (Харківські угоди, закон Ківалова-Мирошниченка, скасування асоціації з ЄС та інші негативні чинники).

Пасіонарність не береться з нічого – вона накопичується до критичної маси, а потім вибухає черговим Майданом.

Спробуємо розібратися з певними арифметичними результатами парламентських виборів, щоб, зокрема, зрозуміти наступний термін накопичення фрустрації та потенціал пасіонарності суспільства.

Ми можемо це зробити, проаналізувавши та порівнявши між собою масиви кількості людей, які віддали свої голоси за певні партії.

Дуже непросто однозначно визначити серед 22 партій, які брали участь у виборах, ті, які є суто про європейськими, та навпаки – про євразійськими. А головне – складно зрозуміти, чи ми вірно ідентифікуємо "нейтральні", "центристські" партії.

Спробуємо це зробити у першому наближенні.

Розділимо всі партії умовно на три групи. Якщо я десь і помилився, повірте, закон великих чисел все одно виправить дрібні неточності.

У таблиці партії позначені різними кольорами на мій суб'єктивний погляд:

– Проєвропейські партії – жовтий колір;

– Проєвразійські – червоний колір;

– "Нейтральні" – зелений колір (без натяків).

Після цього порахуємо кількість голосів, що їх віддали "за кожний колір".

Із певних міркувань "Слугу народу" я також відніс до "зеленого" сектору.

Разом на останніх парламентських виборах проголосувало 14 613 290 виборців. Що складає близько 50% теоретичної кількості.

Порахуємо по кольорах:

• Проєвропейські (проукраїнські) партії – 5 374 872 або 36,8%
• Проєвразійські (проросійські) партії – 2 678 458 або 18,3%
• "Нейтральні" партії – 6 559 960 або 44,9%

Які висновки я бачу у цих цікавих цифрах?

1. Нейтральних, тобто байдужих до "дискусії" "Європа – Євразія", значно більше (44,9%), ніж тих, для кого важливим є вектор розвитку країни. З одного боку, цей висновок дуже непокоїть, але, з другого боку, зрозуміло, що в цих людей їхні повсякденні проблеми важливіші, ніж рух у майбутнє країни, громадянами якої вони є.
2. Серед тих громадян, що не йшли проголосувати, "байдужих" вочевидь ще більший відсоток.
3. Проєвропейські сили вдвічі потужніші, ніж проєвразійські, попри те, що п'ять років триває війна, і люди дуже стомлені і війною, і бідністю, й іншими негараздами, тобто потенціал можливого майбутнього Майдану не менший, ніж у 2013-14-му роках.
4. Технологія виборів у команди Зе якраз будувалася та фокусувалася саме, зокрема, на тих, хто байдужий до вибору "Європа – Євразія", але не байдужий до інших викликів: війни та миру, олігархічної системи, корупції, соціальної несправедливості. Незважаючи на великий рівень невизначеності передвиборчої програми Зе, вона, на мій погляд, все ж скоріше є лівоцентристською з великою долею популізму силою, оскільки Україна за будь-якої влади не може суттєво просунутися у вирішенні зазначених проблем.

Якщо порівняти результати наших вправ із аналогічними результатами також позачергових парламентських виборів 2014-го року, то зможемо зрозуміти деякі динамічні процеси в українському суспільстві.

Разом 2014 року на парламентських виборах проголосував 15 753 801 виборець, тобто ненабагато більше, ніж цього року.

Кількість майже не змінилась, але суттєво змінилась "якість".

2014 рік:

12 273 713 = 77,9%

2 602 096 = 16,5%

877 992 = 5,6%

Продовжимо аналізувати:

5. Кількість громадян, що голосують за проєвразійські (проросійські) партії, за 5 років майже не змінилась, але то не означає, що це ті самі громадяни. Переважно так, але не всі. Вважаю, що за п'ять років пройшов певний "обмін" майже рівними групами між "червоним" та "зеленим" секторами суспільства. І це попри війну, економічну кризу, успіхи та помилки влади.
6. У "жовтому" секторі відчувається потужний вплив пасіонарності Майдану та надій, пов'язаних з проєвропейським курсом. Це дозволило створити конституційну більшість у парламенті та, не змінюючи Конституції, започаткувати цілу низку потрібних країні реформ, на жаль, так і не доведених до логічного завершення.
7. Майдан поляризував активну частину суспільства, тому кількість "байдужих" до парадигми "Європа – Євразія" виявилася незначною. Просто байдужі не пішли голосувати.
8. Вважаю, що виборці, які 2019 року проголосували за партію "Слуга народу", складаються з декількох груп, числове наповнення яких зараз нині важко оцінити. Треба звертатися до соціологів.
9. Які ж ці групи?

• Значна частина електорату партії "СН" – це люди, нейтральні до вибору "Європа – Євразія", які у 2014 році взагалі не брали участі у дуже поляризованих виборах, але яких турбують зазначені вище виклики. Вони зрезонували на невизначений стратегічний аспект нової політичної сили, домислюючи на свій смак певні нечіткі меседжі, які виходили від представників керівництва "СН".
• Частина "жовтого" сектору, яка не розчарувалась у національно-демократичних ідеях, але не була задоволена темпами "європеїзації" України, а відтак перейшла до прихильників "СН" з ілюзією, що ця партія швидше за попередню владу просуне Україну до Європи.
• Частина "жовтого" сектору під тиском негативних обставин розчарувалась у проєвропейському векторі та перейшла до інших партій "зеленого" сектору, або не взяла участь у виборах.
• Частина "червоного" сектору 2014 року розчарувалась у можливостях партій цього сектору повернути Україну до Євразії і тому проголосувала за "СН", сподіваючись, що та зробить це краще, тобто виконає реваншистські ілюзії "червоних".
• Від "жовтого", національно-демократичного та проєвропейського сектора за 5 тяжких років залишилась лише половина, і саме вона становить ядро проєвропейськи налаштованої частини нашого суспільства, яке, на жаль, розпорошене за кількома партіями, яким важко знайти спільний знаменник.

Цікава арифметика не дає можливості зазирнути у майбутнє України, оскільки лише чітка визначеність тенденції дає певну можливість екстраполювати результати. Доти, доки зберігається невизначеність за основними векторами можливого курсу країни, наше майбутнє також є невизначеним.

Досить важливе питання: чи можна стабілізувати рух системи, не схиляючись до жодного з зазначених векторів, бо досі відносна стабільність існувала тільки навколо них? Тобто чи можна довго існувати, зберігаючи невизначеність щодо курсу країни?

Я в це не вірю, зокрема й тому, що впевнений у необхідності продовження природнього проєвропейського курсу України.

Йосиф Зісельс, ініціативна група "Перше грудня", спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.