Час домовлятись про найважливіше

В українців дуже низький запит на правду, чесність і справедливість. На словах то ми їх хочемо, але насправді 95% населення не мріють про правову державу.

Люди просто хочуть жити краще і досягти цього легше злочинним шляхом, ніж важкою працею.

Ми скрізь можемо знайти докази цього: 

• Конкурс абітурієнтів у ВНЗ, аби стати прокурором, давно перевищує конкурс на навчання на фізика чи інженера-технолога. 
• В цілих регіонах (на кшталт Одещини чи Закарпаття) контрабанда є найбільшою статтею реального ВВП. 
• А ліси, які раптом кудись зникли? Їх вирубали і вивезли за кордон прості українці, роботяги. І, хоча неофіційно квота на призначення голови Держлісагентства відноситься до керівництва Генпрокуратури, і всім зрозуміло, де осідають сотні мільйонів, проте не самі ж прокурори з чиновниками ліс рубають ночами. Ні, є ціла армія охочих. 
• Чого варта лише історія з "євробляхами". 1.2 млн. громадян України сказали владі: "Ви крадете наші податки, дайте нам вкрасти також". 
• А хто взагалі ходить у лікарню за безкоштовною медициною? Всі ж звикли, що за неї треба платити готівкою? 

"Сірий" обіг економіки складає не менше третини ВВП. У ньому задіяно понад 90% населення:

• таксисти, що не мають касових апаратів;
• лікарі та вчителі, що беруть приватну винагороду;
• усі види суддів та силовиків з їхнім нескінченним хабарництвом;
• роздрібна торгівля;
• підприємці, що виплачують зарплати готівкою, аби уникнути високого ЄСВ;
• повії та інші взагалі нелегалізовані сектори.

Цей перелік нескінченний!

Ми всі задіяні у нелегальній чи напівлегальній економічній діяльності. Іноді проти нашої волі, а часом навіть заради доброї мети. Але всі ми граємо в однакову гру.

Лише у столиці зараз гуляє вулицями мільйон айфонів фірми Apple. Задумайтеся, скільки з них завезено на територію України легально зі сплатою мита? Можливо, 1%, не більше... 

Пару слів про політиків. Планка чутливості до компромату і скандалів піднята дуже високо. Більшість виборців впевнені, що їхні політичні кумири були раніше замішані у корупції та продовжуватимуть красти надалі, але однаково за них проголосують. Чому? Бо всі звикли, що інакше не буває. Бо самі на їхньому місці були б готові зробити так само.

До чого це я все? Є приказка: "Зрозуміти злочинця – це вже наполовину його пробачити". От і українці живуть настільки паскудно, що не вміють обрати чесну владу, не готові її контролювати та карати, бо глибоко в душі пам'ятають про власні "грішки". А це – єдине, що потрібно господарям великих мафіозних кланів.

Коли людина відчуває свою провину у дрібному порушенні закону, нею легко маніпулювати – вона стає жертвою. Чи багато посадили в тюрми великих корупціонерів? Майже нікого! Як я вже писав раніше, основною метою типового правоохоронця в Україні є власний заробіток, аж ніяк не сумлінне служіння решті громадян. 

У багатьох аспектах все це – наслідки психологічної пострадянської травми. Все майно належало державі, кожного могли жорстоко покарати, десятки мільйонів були вбиті чи скалічені. Відповідно люди привчились покривати злочини один одного, бо не вважали справедливими радянські закони. І, звісно ж, мали рацію.

Громадяни тоталітарних держав часто мали страшний вибір: дотримуватися часто аморальних законів (згадаймо про "Павликів Морозових", що доносили на власних батьків, або вимогу закону видавати гестапо євреїв та опозиціонерів у Німеччині під час панування соціал-націоналістів) або бути суворо покараними як альтернатива. 

Українців не дратує крадіжка як факт. Ми звикли мати подвійну мораль. Людину дратує, або коли крадуть інші, а не вона сама, або коли крадуть у неї особисто. Людину дратує відчуття несправедливості, а не факт дотримання чи недотримання закону. Тому й живемо, як тварини, керуючись інстинктами. Закон в Україні – порожній звук, привілей багатших і спритніших маніпулювати рештою.

Ще декілька слів про іноземних інвесторів. У міжнародному банківському секторі в України міцна слава країни "кидал". Більшість банків, що зайшли свого часу на місцевий ринок, були ошукані або попередніми власниками під час продажу, або власним топ-менеджментом, який недобросовісно працював на нових власників і допоміг позичальникам кинути банки, не повернувши борги.

Згадайте, з якою сумою збитків пішли з України, наприклад, скандинавський Swedbank або німецький Kommerzbank? Вони списали ледь не 100% своїх інвестицій на збитки.

• Високі трансакційні витрати. Аби вкрасти мільйон, директор державного підприємства чи урядовець мусить нанести шкоди суспільним інтересам на десятки мільйонів.
• Неповага до приватної власності, її незахищеність. Як наслідки – відсутність у країні середнього класу та іноземних інвестицій.
• Низька вартість всіх національних активів – як державних, так і приватних.
• Висока ціна позичкового капіталу. Півроку тому Україна позичила два мільярди доларів шляхом розміщення облігацій під 10.25% річних! Це ганебно! В ті ж дати Казахстан розмістився приблизно  під 1.55% річних. 

Хронічні хвороби української політико-економічної моделі наочно ілюструються масштабною трудовою еміграцію.

На травневі свята мав час, почав згадувати яка кількість особисто моїх друзів, співробітників, колишніх студентів чи просто знайомих поїхали з країни... Згадав понад 250 людей! І це далеко не найгірші люди нашої батьківщини.

За професійними ознаками біжать з країни всі, крім політиків, суддів та правоохоронців. Бо там їхні специфічні навички мало чого вартують... Україна безповоротно втратила близько 13 млн свого населення. Це більше, ніж все населення сусідньої Білорусі. 

То як змінити ситуацію? Що можна вдіяти у такому складному становищі?

Нам потрібна спільна мета, нам потрібна суспільна угода, нам потрібно концентруватись виключно на пріоритетах і тимчасово ігнорувати решту питань.

Пріоритетів не може бути багато, тому це:

• Захист територіальної цілісності і розбудова армії.
• Захист приватної власності і залучення іноземних інвестицій. 
• Підтримка експорту та імпортозаміщення.
• Кардинальне скорочення державного апарату зі зростанням його якості.
• Освіта і наука.

На решту питань, таких, як мова, релігія, історичні суперечки, спорт тощо треба ввести суспільний "мораторій" щодо їх обговорення політиками. Концентруватись на тому, що об'єднує, а не розділяє. Нехай історики і громадяни сперечаються про події часів Другої Світової. Нехай мовознавці дискутують про правила правопису.

У час, коли країна спустошується через вимирання населення і міграцію мільйонів у пошуках кращого життя, особисто мене дратує бачити президента, який концентрується на вірі та мові, нехтуючи правосуддям та реформою держуправління.

Мене дратує, коли прем'єр не бачить корупції на митниці та у ДАБІ, диспропорцій у зарплатах і кількості держслужбовців.

За цілий рік чинний прем'єр не сказав нічого конкретного про новий ринок електричної енергії, натомість має час кожен другий день вітати країну з якимось черговим совдепівським професійним святом.

От, наприклад, нині побачив вітання з днем працівника водного господарства... Занедбаного і застарілого органу, в якому потрібно скоротити близько 10000 співробітників, які сидять на "мінімалці". Натомість підвищити решті робітників зарплати та виділити кошти на енергомодернізацію. І так скрізь...

Україна спустошується не через мовні чи релігійні проблеми. Люди їдуть через злидні, корупцію, зневіру.

Вся Україна зараз нагадує одного зі своїх синів, якого прострелила куля у Донбасі... Можна розповідати йому про те, як ним пишатимуться товариші по зброї та друзі, про те, як боятимуться вороги. Але, насамперед, треба зупинити кровотечу! Бо інакше ми будемо пишатись мертвим героєм...

У моїй голові не вкладається, як на шостому році збройного конфлікту якісні кровоспинні препарати у тактичні аптечки досі постачають волонтери, а МВС тим часом купує на півмільярда доларів вживані французькі гелікоптери...

Питання пріоритетів – це питання життя і смерті.

Ігор Тинний, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.