Нам постукали з дна, або Наші результати – це відповідальність кожного
Інколи треба дуже сильно впасти. Так сильно впасти, щоб від того удару й відголосу в голові запаморочилось усе тіло. Запаморочилось, розболілось, оновилось і потім обов'язково зцілилось.
Падати бажано у воду. В таку темно-синю безодню, яка оновлює й перевертає свідомість. Треба летіти метрів триста й розбиватися об скелі. Розбиватися на мільярди дрібних частинок. А потім уже тими частинками летіти до самісінького дна.
Далі – знову вдарятись. Тільки тепер – об дно. Потім зливатись знову в одне ціле й стрімко летіти до самого неба. До того неба, до якого можна піднятися лише іншими. Оновленими, свідомими й відповідальними.
Я думаю, наша нація сьогодні на етапі між розбиванням об скелю й розбиванням об дно. І якщо ми з вами в процесі цього 27-річного польоту дійсно усвідомлюємо, що в наших падіннях винні ми самі, – нас чекає небо.
Хочете запитати, коли і в чому ми винні? Тут усе просто.
Навіщо платити такий "великий" штраф за порушення правил дорожнього руху, якщо можна тут, на місці домовитись з патрулем?
Той п'яний, котрий збив дітей, має обов'язково сісти до в'язниці, ну бо як? Але… Мені від одного келиха нічого не буде, я ж знаю точно.
Війна ж на сході, хай там собі як хочуть, головне – щоб до мене в Київ не прийшли.
Як там? Хочемо, щоб не було корупції, але, якщо що, то нехай кум порішає?
Поки це буде в нашій свідомості – ми будемо розбиватися по колу. Ми застрягнемо на рівні скель і польоту в безодню. Отут і буде наша вічна ахіллесова п'ята.
Ми всі винні та відповідальні. У всьому тому, що відбувається довкола. В місті, на нашій вулиці, у власному домі й у власному житті.
Наразі ми біля дна. Здається, якраз сильно вдаряємось і маємо шанс на зцілення.
Але чи не проґавимо його знову?
Для неба однієї лише свідомості – замало. Небо – вибагливе й хоче бути тільки з кращими.
Я думаю, ми всі сьогодні собі зізнаємося в тому, що наші результати – це відповідальність кожного. Кожного в прямому сенсі цього слова. І я не знімаю відповідальності з минулих і сучасних політиків/можновладців/мерів/директорів шкіл, та й з себе особисто.
Чи не збираємо ми тихенько гроші на вступну кампанію наших дітей?
Чи не пропонуємо хабарів лікарям, аби для нас якось знайшлася покращена палата?
Чи не їдемо на червоний, наражаючи на небезпеку себе і всіх навколо?
Чи не беремо ми "пакетів останньої надії" для депутатів-героїв скандалів минулих скликань?
Чи не обмінюємо ми самі ж себе на гречку, олію та згущене молоко?
Ми хочемо далі розбиватись чи вже нарешті летіти?
Іванна Смачило, спеціально для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
