Чи є в Україні муніципальне майбутнє та чи було взагалі минуле?
Хтось може сказати, що ця тема не актуальна і, мовляв, в Україні і так багато проблем, тому зараз не до місцевого самоврядування. Справді?
Ви кожного ранку прокидаєтесь, йдете до ванної кімнати та відкриваєте кран, щоб умитись чи прийняти душ, вмикаєте чайник, заряджаєте телефон, виходите з дому та викидаєте сміття, йдете чи їдете по місцевих дорогах, користуєтесь транспортом та таке інше…
Так от, панство, це все – місцеве самоврядування та муніципальні послуги!
А найцікавіше, що це все ваша власність! Так, власність кожного місцевого жителя та територіальної громади, в цілому!
Ну, звісно, це не так, як в країнах Європи, де право обирати та балотуватись на місцевих виборах мають не лише громадяни країни, а й місцеві мешканці. І це логічно, якщо іноземець живе на певній локальній території, має будинок, їздить місцевими дорогами, замовляє та отримує муніципальні послуги, то він має право обирати місцеву владу.
А якщо такий іноземець ще й побудував в селищі завод, працевлаштував місцевих жителів, побудував інфраструктуру, то чим він гірший мер, ніж той, що зараз є? Чому він не має права балотуватись та бути обраний мером чи місцевим депутатом?
Бо він має інший паспорт, не краде, щось реально робить, не підтримує "кумівства"?.. Так, згоден, такий нам не потрібен, якось не "по-українськи". Хай лишається старий Петро чи Василь, хоч всі і знають, що він краде, кума його – секретар сільради, жінка – директор місцевої школи, син – заступник прокурора, а донька – заміжня за начальником місцевої поліції. Що поробиш – "сімейний підряд".
Я це до чого… Громада має розуміти (або почати розуміти), що це (комунальна власність) їхня власність, вони – влада, а голова сільради чи місцевий депутат – наймані працівники. От тоді, почне щось змінюватись.
До речі, Конституція України до членів територіальної громади також відносить жителів територіальної громади, проте вітчизняне виборче законодавство деталізує конституцію дещо викривлено, як на мене, бо дає право брати участь у виборах лише громадянам, які є дієздатні та досягли повноліття.
П'ятий президент України впродовж своєї каденції досить активно підтримував муніципальну реформу, а от шостий – поки не визначився.
Так Петро Порошенко приділяв увагу місцевому самоврядуванню, децентралізації та реформі адміністративно-територіального устрою. Президент часто казав про посилення повноважень органів місцевого самоврядування та називав децентралізацію – однією з найефективніших реформ в державі.
Проте були і рішення, які свідчили про те, що Порошенко знищує місцеве самоврядування.
А от наміри Володимира Зеленського щодо муніципальної реформи – взагалі не відомі. Окрім заяв про пакет законопроектів про народовладдя, де фігурує питання місцевих референдумів, "муніципальні плани" Володимира Зеленського – не відомі…
Для розуміння перспектив українського муніципального майбутнього, треба проаналізувати муніципальне минуле та українське сьогодення муніципальної реформи, адже "Народ, не знающий своего прошлого, не имеет будущего" (М. Ломоносов).
Історія місцевої демократії: від початку до сьогодення: короткий екскурс
Ми звикли до виразу: "Сильна країна – сильна держава". Проте у Європі та світі можна почути дещо інший вираз: "сильна громада – сильна держава".
Територіальна громада є основою держави, а локальні громади з'явились задовго до створення держав (так, я прихильник громадівської теорії місцевого самоврядування).
По суті, перші паростки локальної демократії почали проростати ще за первіснообщинного ладу.
Людина – соціальна істота, і вона завжди прагнула до об'єднання у групи. Гуртом і батька легше бити.
Спочатку люди об'єднувались за родинним принципом, де головним був найстарший та найповажніший чоловік у сім'ї. Щоб мене не звинуватили у сексизмі чи зазіханні на гендерну рівність, мушу зауважити, що деякі дослідники кажуть про матріархат у первісних родинах.
Об'єднання в групи банально допомагало вижити та ефективно розподіляти обов'язки.
З часом, родини росли та асимілювались, сусідні племена об'єднувались та створювали прототипи сучасних міст, потім з'явились усім відомі міста-поліси.
За часів Київської Русі існували віче, збори та інші демократичні локальні інститути, на розгляд яких виносили всі найважливіші питання життя громади.
Середньовічна Європа надала значний поштовх розвитку муніципальній демократії, де за часів комунальних революцій почали відображати муніципальне право в хартіях середньовічних міст Італії, Франції та Англії.
Потім до нас прийшло Магдебурзьке право, що передбачало надання реальної самостійності українським містам. Проте проіснувала локальна демократія лише до входження українських земель до складу Російської держави (останнім втратив Магдебурзьке право Київ (1834 р.)). А прихід більшовиків та укріплення радянської влади на території сучасної України повністю знищив всі українські муніципальні надії.
Перші кроки відродження інститутів місцевої демократії відбулись, на мою скромну думку, разом із прийняттям Декларації про державний суверенітет України та закону України "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування".
Також важливими кроками незалежної України у напрямку до європейських стандартів місцевого самоврядування було приєднання до Ради Європи та ратифікація Європейської хартії місцевого самоврядування. От якби ще й Хартію нормально переклали та виконували – ціни б нашій владі не було!
І кожна нова влада завжди казала про необхідність впровадження муніципальної реформи.
Свого часу президент Віктор Ющенко пропонував, щоб органи місцевого самоврядування самі писали собі закони та були максимально самостійними.
Прем'єр Юлія Тимошенко створювала міжвідомчі робочі групи з питань реформування адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування, які напрацьовували кроки реформи та проекти відповідних законодавчих актів.
Навіть Віктор Янукович за часів свого президентства заявляв, що децентралізація влади, збільшення надходжень до місцевих бюджетів є основними складовими реформи місцевого самоврядування, яка зараз реалізується в Україні.
Я вже не кажу про впевнені кроки муніципальної реформації за президентства Петра Порошенка, такі як закон про об'єднання громад, законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації) та постійна участь п'ятого президента у форумах, присвячених місцевому та регіональному розвитку.
Проте, незважаючи на нібито постійну увагу до місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою зі сторони української влади, на мою особисту думку, сучасний процес муніципального реформування має дуже серйозні вади та загрози:
- По-перше, реформа та зміни нав'язуються "згори", що абсолютно неприродньо, якщо ми кажемо про муніципальну (місцеву демократію).
- По-друге, "дурнями легше керувати"! Держава не займається (чи недостатньо займається, чи не хоче реально займатись) просвітницькою діяльністю щодо муніципальних прав особи та реальних можливостей територіальної громади. Люди не знають про свої права та бояться відповідальності. А муніципальна реформа, не може бути без активних муніципалітетів (жителів громад).
- По-третє, не буду називати прізвища авторів та назву актів, але нормативна база, що існує та пропонується окремими "рехворматорами", це, даруйте за порівняння, проте… це намагання вдіти чисту білу сорочку на безхатька – за секунду вона стане брудна! Так і в Україні з муніципальною реформою, окремі "колеги" пропонують законодавчі новації та зміни, які вони "підгледіли" в європейських країнах, без адаптації до реалій українського законодавства, менталітету, економічних, фінансових, кадрових (фахових) спроможностей та реальних ресурсів територіальних громад.
Тому мені дуже цікаво, яка ж вона буде нова "Зе!муніципальна" реформа шостого президента України та хто вони такі "нові Зе!реформатори".
Сергій Панасюк, спеціально для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
