Чим Україні загрожує двомовність?

Знання нацією своєї мови напряму відображає її згуртованість та розвиток. А глибинне відродження та розвиток української нації – це стратегічна мета всіх свідомих українців, які планують прожити життя в Україні та виховати тут своїх дітей.

Ухвалення Верховною Радою мовного законопроекту №5670д дасть поштовх до побудови цілісної системи підтримки, захисту і подальшого розвитку української мови. Наразі проект закону Парламент розглядає у другому читанні, і остаточне його ухвалення – це нагальний обов'язок кожного депутата, обраного українським народом.

Кліше, нав'язане Україні

Російська імперія довгий час працювала над тим, щоб нав'язати українцям синдром малої дитини перед "старшим братом" та виховати комплекс меншовартості щодо власної мови. А отже, відсунути українську мову на другорядні, маргінальні позиції, щоб вона не заважала подальшій російській експансії.

"За кліше двомовності стоїть прагнення Російської Федерації зробити Україну одномовною – а саме російськомовною. Такий сценарій впровадили у Білорусі, де є формальна двомовність, чи в окупованому тримовному Криму, де насправді домінує російська", – розповідає один з авторів законопроекту про українську мову №5670-д Тарас Шамайда.

Конституція України визнає українську мову єдиною державною, а також визнає мови національних меншин і корінних народів.

Російська мова статтею 10 Основного Закону визначена саме як мова національних меншин, хоч і згадується окремо. Безперечно: російська мова і люди, які нею користуються, мають право на захист своєї мови на тих же умовах, що й представники інших національних меншин.

Сьогодні спостерігається небезпечна тенденція, коли російська витісняє українську з багатьох ключових сфер життя та навіть регіонів, а також підміняє собою мову міжнаціонального спілкування на території України. Якщо у Польщі мовою міжнаціонального спілкування є польська, в Угорщині – угорська, то в Україні – російська.

Експерти вважають, що саме прямим спадком Російської імперії є домінування російської мови, починаючи з електронної комерції і закінчуючи друкованими медіа. Це – наслідок колоніальної політики, яка і сьогодні впроваджується Російською Федерацію.

Тому найважливіше завдання мовної політики в Україні – це захист української мови як головного чинника збереження національної ідентичності.

У 1989 році ухвалили закон УРСР "Про мови в Українській РСР". На той час це було кроком уперед, бо закон підтримав мову в окремих сферах, хоч і не подолав русифікацію в інших.

Зараз залишається багато відкритих питань до застосування української мови. Протягом років незалежності України так і не вдалося ухвалити закон, який би захищав українську мову.

Як незалежність і мова впливають на свободу нації?

Співкоординатор руху добровольців "Простір свободи" Тарас Шамайда розповідає, як ще 30 років тому він чув, що українська мова не на часі. У 1989 році Україною прокотилася хвиля мітингів з вимогою ухвалити закон Української СРСР, який би визначав статус української мови. Тоді владна Комуністична партія стверджувала, що такий закон не на часі, повторюючи набір штампів з апеляціями до "ковбасної психології".

В який спосіб незалежність держави та її державна мова впливають на свободу, і як потім ця свобода трансформується в добробут – свідомо замовчували. Про цей факт мало говорять і в 2019 році.

У 2012 році, за президентства Віктора Януковича, який згодом втік з України, з численними порушеннями, було ухвалено закон України "Про засади державної мовної політики", відомий як "закон Ківалова-Колесніченка" і спрямований на русифікацію українців. Він же і скасував Закон УРСР 1989 року.

"Закон Ківалова-Колесніченка" закріпив функціонування регіональних мов – у деяких регіонах російська мова набула статусу офіційної поруч з українською, а де-факто – замість української.

Пам'ятаємо "мовний Майдан" 2012 року, коли громадськість виступила проти цього закону. Та діяв він цілих 6 років – до того, як на початку 2018 року Конституційний Суд України визнав закон неконституційним.

Здебільшого Росія давно не експортує у світ досягнення культури чи науки, її основними продуктами стали інші "здобутки". Принаймні, для України.

За проведеним в 2017 році опитуванням КМІС, етнічними українцями себе назвали 88% опитаних, росіянами – менше 6%. Українську мову назвали рідною 68%, російську – 13%.

Водночас спілкуються з родиною завжди чи переважно українською лише 50% опитаних, тоді як 25% – завжди чи переважно російською, 24% – рівною мірою і українською, і російською. Але на роботі чи навчанні українською говорять лише 39%.

Така розбіжність між частками: тих, хто визнає себе українцем, тих, хто вважає українську рідною, тих, хто говорить нею вдома, і тих, хто говорить нею поза домом, – свідчить про вкрай несприятливе становище української мови в Україні та некомфортні умови для її вживання.

Певна річ, не йдеться про те, що будь-яка інша мова – гірша за українську. Але державною (офіційною) мовою в Україні, згідно з Конституцією, є саме українська, і вона має виконувати належні державній мові функції. Решта мов – мають право на функціонування поруч з нею. Поруч – не означає замість.

Так, не всі сусідні держави підтримують законопроект про мову – і їх можна зрозуміти. Наприклад, Угорщина може з підозрою ставитися до мовної політики багатьох своїх сусідів: в неї тривалий час була напружена ситуація зі Словаччиною, досі є суперечки з Румунією.

Донедавна Україна не захищала права представників національних меншин на отримання якісної освіти державною мовою.

За словами експертів, це призвело до того, що понад дві третини випускників угорськомовних шкіл на Закарпатті (українських громадян) не можуть скласти ЗНО з української мови навіть на мінімальний бал. Відповідно ці школярі не можуть вступити до вищих навчальних закладів, будувати кар'єру в Україні. Законопроект про мову розробили, щоб захистити їхнє право на освіту та працю.

Читайте також:

7 міфів про "репресивний" мовний законопроект

Володимир Паніотто: Вибори, закон про мову і томос в один рік можуть дуже розхитати суспільство

Що відбувається з націями, які втрачають власну мову?

Нищення української мови було одним з головних напрямів політики російського імперіалізму стосовно України. Коли сусіди України здобували незалежність від Імперії, – починаючи з Фінляндії та Польщі 100 років тому і закінчуючи країнами Балтії і Кавказу, після розпаду СРСР, – такі держави проводили дерусифікацію і політику утвердження власних мов. Це було елементом зміцнення їхньої національної безпеки.

Сергій Оснач, член Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів та один з авторів законопроекту про мову 5670-д, зазначає, що втрата мови – це передостанній крок до втрати ідентичності.

"Якщо ми хочемо захистити свою ідентичність і державність – українська мова конче потребує всеохопної законодавчої підтримки", – каже Оснач.

Історія з іронією

Російська Федерація ще у 2005 році ухвалила Федеральний закон про державну мову РФ. У ньому російська мова є офіційною та єдиною для використання у всіх сферах суспільного життя країни.

У той же час російська влада нещадно критикує як сам текст законопроекту про українську мову, так і наміри української влади його ухвалити.

Автори іронізують над ситуацією: мовляв, варто було просто перекласти Федеральний закон про мову українською і видати його за унікальний текст, щоб побачити, як Росія та проросійські сили в Україні накинулися б і на нього.

"Звичайно, ми б цього не робили, адже Україна – незалежна держава, якій потрібні власні закони. Але ситуація виглядала б достатньо кумедно", – жартує Сергій Оснач.

Метою закону не є протиставлення української мови до іноземних мов чи мов національних меншин, включно з російською. Єдина мета – це захист української мови, прав громадян та створення цілісного україномовного культурного простору України.

Не всі сусіди хочуть бачити нашу Україну сильним гравцем на європейській політичній арені. Але наша держава стає суб'єктом і починає дивитися на світ не очима сусідніх держав, а власне українськими.

Ярина Бусол, Юрій Микитюк, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.