Як новому президенту виграти війну?

Кожне покоління думає, що живе в історичний час. Це, безперечно, правда. Однак не кожне покоління усвідомлює відповідальність за майбутнє.

У покоління українських політиків, які волею випадку опинились в епіцентрі подій війни України з Росією, є ще одна велика місія. Ця місія – перемогти і зберегти країну.

Шкода, що перемогою тепер вважатиметься навіть просто збереження того, що залишилось. Шкода, що, не виконавши цю місію, ми залишимось на смітнику історії.

Зараз люблять багато аналізувати події української революції і здобуття державності 1917-1920 років, проводячи паралелі між втраченими можливостями.

Ризики 2019 року не менші, ніж у 2014 році, на початку війни, а для збереження державності навіть більші, ніж ризики сторічної давнини.

Ми перебуваємо у надзвичайно турбулентному процесі двох виборчих кампаній, в той час, коли суспільство надзвичайно дезорієнтоване, виснажене і зневірене.

Немає сумнівів, що в епоху постправди і гібридних інформаційних кампаній Росія здійснює спроби вплинути на результат українських виборів.

Поширюється дискурс про те, що Росії може бути вигідним якийсь кандидат, який хоч і не буде відверто проросійським, але діятиме в їхніх інтересах.  

Це політика розділення, яка вигідна якраз не українському суспільству. Росії не важливо, хто буде президентом, їм однаково вигідні всі найбільш вірогідні кандидати.

Задача Росії – створювати хаос, в якому нічого не відбуватиметься для розвитку.

Чим довше ця ситуація, яка триває вже майже 30 років, триватиме, тим менше залишається у нас шансів вирватись із третього світу.

Ресурси країни на етапі виснаження, все тримається на останньому подиху. Починаючи з доріг і труб опалення, закінчуючи системою освіти й медицини. Нового вікна можливостей може не відбутись.

Якщо ми в наступні 5 років не здійснимо стрімкий ривок, шанс на який ми вже втратили за останні 5, то наступних шансів може більше не бути.

Проаналізуємо, чому так.

Ризики політичної системи

Президент в нашій політичній системі слабкий без підтримки парламенту. Тому, навіть якщо припустити, що хтось із цих двох суб'єктів може бути святим, то інший, якщо не буде ним контрольований, буде йому постійно протидіяти.

Наступний парламент з великою долею вірогідності може бути контрольованим олігархами, а відтак якісно не зміниться. Скоріше за все, він буде ще гіршим.

Наша гібридна виборча система, яка дає можливість за гречку купувати бідних людей, які обирають залежних кнопкодавів, дає можливість олігархам формувати його склад, фактично попиваючи чай в своїх кабінетах/віллах/палацах (на вибір, як вже уява дозволяє).

Відтак, у сьогоднішніх політичних реаліях сумарно "умовно проросійські" депутати можуть бути представлені у кількості не менше 100 осіб, враховуючи більш ніж десять відсотків у Бойка та Вілкула, разом із латентними русофілами-мажоритарниками, яких можуть завести через купівлю округів.

Враховуючи майбутню фрагментарність демократичного табору, дуже вірогідним буде сценарій, якщо не фактичного контролю за формуванням коаліції проросійським угрупованням, то принаймні можливістю їхнього впливу на порядок денний.

Саме тому головним завданням є зменшення кількості лобістів російських інтересів у майбутній Верховній Раді.

Чесно кажучи, не уявляю, хто б міг це завдання виконати. Як не прикро, деконсолідація суспільства зараз на піку.

Здається, роз'єднаність – це ключова історична проблема українців. Останні декілька років не припиняється розмова про необхідність об'єднання демократичних сил (під яким розуміють умовно адекватних людей з гідною репутацією).

Але всі ми побачили, чим це врешті закінчилось. І це відбулось не просто так, а тому що стратегія розділення українського суспільства, політичного класу, врешті України використовувалась Росією від самого початку. Тривало це протягом сторіч, із Переяславської ради.

Таким чином, дестабілізація політичної системи і створення постійної кризи для Росії є засобом досягнення головного стратегічного пріоритету. У нашій ситуації діє це наступним чином – паралізування будь-яких конструктивних ініціатив і реформ на невизначений термін.

Дестабілізація потрібна саме для того, щоб реформи не відбувались і ми все більше втрачали можливість зробити стрибок у розвитку. На жаль, головні стратегічні реформи так і не відбулись.

Головне завдання

Ідеться про кардинальне збільшення обороноздатності, в тому числі через економічну і політичну інтеграцію з НАТО.

Для цього потрібні негайні кроки, а саме реформа оборонно-промислового комплексу (ОПК) України, яка є найочевиднішим кроком в цій ситуації.

Також ОПК є головною сферою, де Росія зробить все, щоб реформа не відбувалась, оскільки для неї отримання контролю над нашим ОПК і є головним стратегічним пріоритетом.

Без декількох заводів, розташованих здебільшого на сході та півдні України, російський військово-промисловий комплекс (ВПК) та збройні сили не мають ключових "стратегічних спроможностей".

Це "Антонов" в Києві (стратегічні грузоперевезення, без яких Росія не зможе доставляти військові вантажі на далекі відстані швидко), "Мотор Січ" у Запоріжжі (авіадвигуни, без яких більшість вертольотів і літаків не зможуть літати), "Зоря-Машпроект" у Миколаєві (турбіни для половини військового флоту і всієї газотранспортної системи) та "Південмаш" у Дніпрі (без якого велика частина міжконтинентальних балістичних і космічних ракет нефункціональна).

Тому Росія не зупиниться і буде намагатись отримати фізично під контроль схід України, а також Київ.

Підтвердженням надзвичайної важливості цих активів для Росії є цікавий випадок, коли наступного робочого дня після непідписання Януковичем Угоди про Асоціацію з ЄС, саме на ці заводи приїхала висока делегація на чолі з віце-прем'єром Рогозіним та прозвучали заяви про об'єднання підприємств із російськими корпораціями.      

Останні події в ОПК свідчать про те, що система державного управління дійшла до критичної межі і дуже скоро буде неспроможна самостійно забезпечувати Збройні Сили необхідним озброєнням. Ризик цього, насправді, дуже великий.

У разі нездійснення системних реформ існує великий ризик для обороноздатності України. Якщо до останнього часу український ОПК залишався відносно конкурентоздатним на світовому рівні, то, враховуючи тенденцію до зниження валютної виручки, в найближчі роки ми почнемо стрімко втрачати позиції.

Справа в тому, що в існуючій системі управління виробництво не може розвиватись, оскільки вона побудована ще за радянським вертикальним зразком, через що постійно відстає від світових процесів. Україні і так пощастило з гандикапом у майже 30 років.

Після розпаду СРСР залишилась дуже розвинена технологічна база, яка лише зараз перестає бути актуальною (не враховуючи найбільші країни за оборонними видатками – США, Китай, Росію, Францію, Великобританію, Німеччину). Відповідно, зменшуватиметься експорт, за рахунок якого і функціонують заводи, оскільки маржинальність державних контрактів знаходиться на рівні декількох відсотків. Відповідно заводи не можуть вкладати у розвиток виробництва, що стосується і приватних виробників.

Враховуючи обмеженість бюджету, який найближчі роки буде продовжувати використовуватись в основному на ремонт та модернізацію техніки, складається ситуація, коли державні та приватні виробники не тільки не будуть мотивовані, але і фактично не зможуть виробляти і ремонтувати (обслуговувати) техніку.

Сьогодні замовлення для ОПК складають всього-на-всього до 25% загального доходу підприємств. Таким чином, якщо ситуація кардинально не зміниться, то найближчим часом Україна може повністю втратити експортні ринки.

Враховуючи, що кардинального збільшення витрат на закупівлю озброєння і техніки не відбудеться в найближчі роки через низьке зростання економіки, а через стан техніки і виробництв потрібне хоча б подвоєння чи потроєння, Україна ризикує маргіналізувати власний ОПК. За актуального стану речей це може відбутися протягом 4-7 років.

У разі відсутності внутрішньої можливості виробляти озброєння, шанси на захоплення України Росією (політичне чи військове) значно зростають. В свою чергу це створює загрози демократії у всій Європі та пострадянському просторі як мінімум. І поки що, на жаль, геополітично ситуація виглядає так, що Росія перемагає.

Таким чином найнеобхідніша і найбільш термінова реформа, яка важливіша за антикорупцію, демонополізацію, ринок землі і дерегуляцію, це ОПК. Від неї залежить існування України як держави, в принципі.

Залишилось лише декілька років, поки не буде надто пізно. Тому початись реформа повинна відразу після виборів президента.

Як це зробити?

Поки що складається досить песимістичний прогноз, оскільки якщо почнеться політична криза, яка вигідна Росії, то вона призведе до неможливості ефективного впровадження реформи. З логічної точки зору, ця реформа мала б відбуватись і при відносній стабільності останніх 5 років.

Якщо наступний президент не хоче бути останнім, то повинен реалізувати конкретний план дій.

На урядовому рівні з міжнародно визнаними експертами почати стратегічний, фінансовий і юридичний аудит законодавства, системи управління ОПК та Укроборонпрому, державних підприємств силових органів та Державного космічного агентства.

Абсолютно реалістично мати завершений план дій до кінця поточного року, імплементація якого займе ще 2 роки.

Лише це дозволить залучити стратегічних інвесторів з країн НАТО в оборонні заводи, що в свою чергу дозволить наблизитись до політичної інтеграції з НАТО через економіку (спільні проекти розробки, виробництва і поставки озброєння).

В такому випадку ризик російського вторгнення на схід нівелюється ефективно тільки через присутність західного капіталу та стратегічного інтересу до захисту активів на певній території.

Захід добивається цього від України починаючи з літа 2014 року, коли вперше почали приїжджати оборонні компанії з країн НАТО із пропозиціями про стратегічну співпрацю. Перестали ж вони приїжджати після перших корупційних скандалів.

Здійснення чи нездійснення на практиці вже сьогодні цих дій і визначатиме, хто насправді "проросійський", а хто "проукраїнський".

Денис Гурак, спеціально для УП