Містичні таємниці становлення української держави
Ми постійно тикаємо пальцями в наших керманичів, справедливо вказуючи на їхнє невміння, а часом і лиходійство, що заважає успіху країни. Та все ж, заради справедливості, скажемо, що в історії становлення української нації, як і нашої держави, є певні містичні таємниці.
Ніхто, наприклад, не дасть вичерпної відповіді, чому одна з найбільших, найосвіченіших і найбагатших націй у Європі так і не сформулювала ідею незалежності й необхідності власної держави у 16, 17, 18 століттях?
І це за умов тотальної освіченості населення, адже практично в кожному населеному пункті в цей час при церкві існувала початкова школа. За умов функціонування двох університетів – у Києві й Острозі. За умов існування на той час практично регулярної і однієї з найкращих армій на континенті.
Разом із тим, у Європі, котра перебувала у значно гіршому культурно-освітньому стан й була економічно виснаженою після низки кривавих столітніх воєн, в цей час відбувався бурхливий процес становлення національних держав.
Ідея створення національної держави прийшла в мудрі голови українців уже в середині 19 століття. Коли вже нація була відкинута на кілька століть назад і фактично не мала національної еліти. І вже не була готовою до самовизначення.
Не зовсім зрозуміло, чому після розпаду Російської імперії маленька Естонія змогла збройно відстояти незалежність, а велика Україна бездарно втратила свою можливість, маючи на початку трьохмільйонну українізовану армію з досвідом воєнних дій.
Я досить довго не міг зрозуміти: чому так відносно легко пройшла в Україні колективізація? Чому став можливим тотальний Голодомор, який винищив до 5 мільйонів жителів краю? Чому таким слабким був опір українців, де ще жива була пам'ять войовничої козацької держави, котра успішно давала відсіч агресивним і зажерливим сусідам?
Так, сьогодні історики досить логічно пояснюють цю низку фатальних українських трагедій, заперечуючи унікальність української історії. І з більшістю їхніх аргументів не можна не погодитися. Але я досі не впевнений у вичерпності цих доказів.
Гаразд, під впливом цілком зрозумілих емоцій нам важко бути об'єктивними в оцінці власної історії. Тут одні кидаються у незрозумілий пафос, інші – в жорсткий критицизм.
Тоді одразу напрошуються історичні аналогії. За тисячолітнє існування колиски європейської демократії – Древньої Греції-Еллади – греки так і не створили централізованої держави.
А історія протистояння двох міст-держав, Спарти й Афін, їхніх безкінечних конфліктів і кривавих воєн, нині викликає лише подив і нерозуміння. І це при тому, що Греція мала власну еліту.
Навіть золота доба Перікла, де особливих висот досягли наука, освіта, мистецтво й ремесла, не змогла об'єднати греків докупи й створила лише містечкових патріотів.
І треба було позбавитися свободи, демократичних засад функціонування суспільства, втрати здобутки науки, філософії, літератури, мистецтва, пройти через тисячолітнє напіврабське існування в полоні Османської імперії, пережити неймовірні й криваві втрати у низці повстань проти завойовників, щоб врешті прийти до ідеї власної держави, яка не бажає ділитися з сусідами навіть назвами своїх історичних територій (Македонія).
Не менш трагічний шлях до створення власної держави пройшла ще одна нація, котра зробила колосальний внесок у створення середземноморської цивілізації, – євреї.
Древньоєврейський історик Йосип Флавій у своїй знаменитій історичній праці "Іудейська війна" залишив нам власні детальні свідчення подій на Святій Землі, які знаменували закінчення старого світу й початок нового.
Там точно без брому не обійдешся. Так, як колотилися древні євреї у пошуках власної ідентичності й власних цінностей, з'ясовуючи, хто з них справжній Рабінович, маючи при цьому вже півтори тисячі років моральну доктрину, то ніхто з ними, мабуть, не може зрівнятися. Мудра Книга на той час їх нічому не навчила.
Досить лише згадати трагічну історію правління царя Ірода – надзвичайно талановитої, обдарованої і могутньої фігури, котрий зміг на якийсь час об'єднати докупи єврейську державу, побудувати чудові замки, палаци, міста. Але не зміг дати всьому цьому ради. Як не зміг навести лад у власній сім'ї, стративши без переконливих доказів трьох своїх синів.
Він безжально знищив десятки, якщо не сотні, тисяч жителів краю. Але держави так і не створив. Бо втратив довіру співгромадян, довіру до влади власних царів, які на той час, здається, геть забули настанови й заповіді Мойсея як моральний стрижень нації.
Для створення власної держави євреям знадобилося 2 тисячоліття осмислення своїх помилок. За цей час можна було і чомусь навчитися, скажете ви. Правильно. Навчилися, хай і ціною неймовірних втрат і фатальних жертв.
Але після Другої світової війни буквально за кілька років була створена геть невелика, але супердержава, яка незабаром готова була – й дала! – мілітарну відповідь ледь не всьому арабському світу, що постав проти неї. І зараз це одна з найуспішніших модерних країн світу.
Я особисто часто питав себе, чому євреям мало було їхнього П'ятикнижжя, і вони разом із греками в Александрії створили Євангелія, де практично ті самі заповіді були доведені до абсолюту. І які, власне кажучи, й виконати надзвичайно складно, а інколи й практично неможливо.
"Якщо тебе вдарили по одній щоці – підстав і другу…", "полюби не просто ближнього, а полюби ворога…". Хіба Творець, що мовив устами Ісуса в Нагірній проповіді, не розумів, що це простій людині важко виконати?
Але, вочевидь, Творець зрозумів на прикладі євреїв, що для людей потрібна ще більша максима, яка постане над жорсткою справедливою примітивністю "око за око" і своєю неймовірно яскравою категоричністю принаймні закличе їх до морального життя цивілізованої людини. Принаймні, любити ближнього. І найперше – свого одноплемінника. І тільки так можна вижити!
Євреї, врешті, тому могли створити супердержаву, що помирилися між собою і, незважаючи на свою складну релігію, котра практично не має вертикалі і являє собою мережу досить різних і колоритних іудейських сект, продемонстрували світу суто християнську терпимість. Не прийнявши при тому християнства.
Так склалися історичні обставини, що Україна, як і античні Греція та Ізраїль, не пройшли свого часу тривалого періоду централізації, коли вогнем і мечем встановлювалися не лише єдині кордони, закони, порядки й управителі.
Цим же вогнем і мечем виховувався патріотизм і відповідальність за власну країну. Так, це драматичний і часом трагічний період. Але хіба бездержавність для когось обходилася легше?
За всіма історичними паралелями, за логікою подій світової історії Україна нині на шляху до створення успішної і процвітаючої країни. І на порозі до власного успіху. Країна пережила низку страшних трагедій, втратила мільйони людських життів, здається, отримала неймовірні уроки історії.
Невже цього мало, щоб відчути свою самодостатність?! Невже цього мало, щоб навчитися домовлятися між собою, щоб не довелося домовлятися із ворогом?
Українське щастя все одно настане. Логіка розвитку подій невпинно до цього веде. Залишається кілька кроків, які все ж доведеться зробити. Країні нагально потрібно змінити правлячу еліту. Вже є на кого. Ми знаємо ціну тим, що нині є. Так, вони не найгірші, але їхній час давно минув. Їм потрібно лише щастя своє. А нам – українське. Тобто щастя для всіх. Чи не так?
Віктор Мороз, для УП
