Конфлікт крізь призму ґендера: наблизити мир до снаги кожному
Упродовж чотирьох з половиною років моєї роботи на посаді Голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні було чимало моментів та деталей у більш ніж 1400 щоденних звітів СММ ОБСЄ, які змушували мене зробити паузу і замислитися: часом вони були сповнені суму, а іншим разом — надії.
На мій стіл як голові СММ ОБСЄ нерідко потрапляли звіти, у яких йшлося про крихкість життя, часто життя найуразливіших верств населення.
На щастя, є ще й такі звіти СММ, які сповнюють мене надією, що жевріє над цим невпинним насильством. У них розповідається про жінок і чоловіків, яким у найскладніших обставинах вдається не лише вижити, а й зберегти своє обличчя та власну гідність.
Я пригадую, зокрема, двох вчительок по різні боки лінії зіткнення, чия наполегливість у піклуванні про своїх учнів, прищепленні їм любові і формуванні у них суспільної свідомості зворушила мене до глибини душі.
Усюди навколо них чатують ризики і небезпека, які посилюються неспроможністю повністю припинити вогонь. Та, попри все, ці дві жінки, уособлюючи реальність, яку СММ ОБСЄ бачить не лише вздовж лінії зіткнення, а й по всій Україні, відмовляються піддаватися на ті "поклики сирен", які призвели до чотирьох років страждань і втрат.
Наші спостерігачі повідомляли, як, попри усі труднощі, обидві жінки не дали своїм школам закритися, як вони захищали святилища знань у той час, коли про нормальність годі було й згадувати.
Широкі повноваження Місії, прописані в її мандаті, неминуче розповсюджуються, з одного боку, на конфлікт на сході, а з іншого, вони охоплюють низку інших аспектів кризи, яка вирує в країні.
Наш підхід базується на виключно комплексному визначенні терміну безпеки, поданому в Гельсінському заключному акті, в якому відводиться окрема роль рівності громадян, що вимагає від нас віднайти всеохоплюючі способи попередження та вирішення конфліктів[1]. Задля цього нам доручено сприяти налагодженню діалогу.
Ті вчительки, які залишаються на лінії зіткнення та співпрацюють одна з одною для того, щоб знайти конкретні рішення конкретних проблем, — це лише невелика частка з-поміж багатьох жінок, з якими зустрічалися наші спостерігачі, і чиї історії сукупно викладені в останньому звіті щодо ґендерних аспектів конфлікту.
Саме завдяки їм я не полишаю надію на те, що шляхом переговорів буде врегульовано ситуацію.
Наші спостерігачі вміють враховувати ґендерну проблематику як під час здійснення моніторингу, так і під час підготовки звітів, тому вони знають про те, наскільки по-різному конфлікт впливає на жінок і чоловіків, дівчаток і хлопчиків.
Наші колеги усвідомлюють, якого незначного розголосу часто набуває роль жінок у вирішенні конфліктів і запобіганні ескалації.
Спостерігачі також розуміють (адже бачать це на власні очі на сході України) ту роль, яку відіграють жінки у налагодженні й підтримці діалогу та в пошуку шляхів подолання перепон. Вони з досвіду знають, що рівноправна участь та спільний доробок жінок і чоловіків сприяє більш стійкому і довготривалому миру.
Цей підхід не новий; він відштовхується від інклюзивності, яка водночас вічна і раціональна.
Я дізнався про це ще в дитинстві, яке я провів в Ізмірі. Моя бабуся була вчителькою у час великої непевності. Вона підтримувала і прищеплювала своїм учням відчуття нормального життя, що поволі зникало навколо них. Вона наполягала на повазі до інших і відкрито говорила. Вона була прикладом, агентом змін і прогресу, простягаючи руку на знак дружби і підтримуючи соціальні відносини.
Як і вони, жінки в школах та на інших керівних посадах усередині своїх спільнот по всій Україні, чиї історії та приклади ми намагалися відобразити в нашому останньому тематичному звіті, є центральними і важливими дійовими особами не тільки, власне, для історії конфлікту і кризи в Україні та навколо неї, але й для його вирішення і можливого повернення на шлях миру і нормального життя.
Їхній внесок в мир і врегулювання ситуації важко переоцінити. Ці жінки зводили мости серед молодих і не дуже, терпляче вислуховуючи всіх, жінок і чоловіків, і надаючи аргументи на користь рішення, прийнятого шляхом переговорів, а не насильства.
Коли одні прагнули виключити інших, багато жінок наполягли на інклюзивності та повазі до всіх, адже вони знають, що так само, як насильство налаштоване проти всіх, так і мир можна побудувати виключно спільними зусиллями.
На місцях ми щодня бачимо паростки миру, висаджуванням і доглядом за якими займається здебільшого "невидима сила", яка приносить та підтримує нормальний стан справ у місцевих громадах по всій Україні. Особливо це стосується галузей освіти, медицини та управління, без яких вже давно зникли б самі основи нормального існування.
У Красногорівці, невеликому містечку, розташованому безпосередньо на лінії зіткнення, відзначаємо, наприклад, що лише в одному медичному закладі з 55 лікарів 50 — це жінки, і всі медсестри (121) — жінки. Часом їм доводилося працювати без електро- або водопостачання; вони були змушені лікувати при світлі свічок.
У будь-якому іншому місці ми бачимо схожу ситуацію, де більше жінок, які відчайдушно намагаються тримати все вкупі і підтримувати те, що залишається нормальним і вагомим, зберігаючи недоторканим не лише домашній затишок, а й сам суспільний устрій.
Як у щоденних звітах Місії, так і в нашому тематичному звіті з ґендерних аспектів, вказується передусім на те, що важливо дивитися на конфлікт крізь призму ґендера, без чого всі складнощі життя і суспільства в умовах конфлікту залишаються непомітними, а потенціал усіх залишається невизнаним і до кінця не використаним.
Дорогоцінні людські ресурси, які на місцевому рівні чітко довели свою дієвість та конструктивну силу, не були повністю залучені до вирішення конфлікту і припинення насильства.
З досвіду ми знаємо, що, коли жінки працюють пліч-о-пліч із чоловіками, коли на всіх рівнях прийняття рішень існує ґендерна рівність, в такому разі мир буде стійкішим.
Для того, щоб мир був довготривалим, а суспільство процвітало, необхідно, щоби були як рівність, так і мир; безрадісною буде альтернатива, за якої не буде ані того, ані іншого.
Це вибір, який колись давно зробила моя бабуся, який сьогодні зробила величезна кількість жінок і чоловіків в Україні, про яких я згадував, і який зробила ОБСЄ, коли в далекому 1975 році був підписаний Гельсінський заключний акт. Я сподіваюся, що такий же вибір — на користь ґендерної рівності і миру — зробимо всі ми заради всіх нас.
Посол Ертурул Апакан, для УП
[1] Гельсінський заключний акт — це угода, підписана 35 державами. Визнаючи недоторканність міжнародних кордонів, акт зобов'язав підписантів – держав-учасниць ОБСЄ, які згодом були сформовані, – поважати права людини, на основі чого має забезпечуватися стабільність і мир як всередині держав, так і за їхніми межами.
