Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?
У вересні-жовтні Львівська і Житомирська облради заборонили на територіях цих двох областей використання "російськомовного культурного продукту", хоча не мали на те жодного права. І всі мовчать, у тому числі Омбудсмен.
18 вересня 2018 року Львівська обласна рада ухвалила рішення "Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Львівської області". 25 жовтня Житомирська обласна рада прийняла практично ідентичне рішення.
Тепер на території цих двох областей встановлюється мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту в будь-яких формах "до моменту повного припинення окупації території України".
Ці рішення є очевидно протизаконними, суперечать Конституції та законам України, міжнародному праву та зрештою здоровому глузду.
Однак для початку спробуємо з’ясувати їхній зміст.
Такого поняття як "російськомовний культурний продукт" українське законодавство не містить. Львівська та Житомирська облради також його не тлумачать.
Закон про культуру оперує поняттям "вітчизняний (національний) культурний продукт", яке відсилає до національного виробника культурних благ та цінностей.
Однак у рішеннях рад використовується термін "російськомовний", що робить його відмінним поняттям, оскільки за логікою при його використанні взагалі не має значення виробник. Іншими словами, забороненим може бути й національний культурний продукт, створений російською мовою.
З іншого боку, продукт, створений у Росії не російською мовою, залишається дозволеним. Це очевидно суперечить закону про культуру, але проблема, власне, у невизначеності, що ж саме заборонили на Львівщині і Житомирщині.
Якщо припустити, що йшлося про певні культурні блага, що створені російською мовою, то йдеться про заборону на території двох областей будь-яких книг, художніх альбомів, аудіовізуальних творів та їхнього демонстрування, аудіопродукції (музичні звукозаписи), творів та документів на новітніх носіях інформації, виробів художніх промислів, театральних та циркових вистав, концертів, культурно-освітніх послуг, що поширюються російською мовою.
Очевидно, що обласні ради не мають повноважень взагалі регулювати ці сфери, а тим більше повністю забороняти обіг цих творів.
У цих рішеннях обласні ради посилаються на частину другу статті 43 закону "Про місцеве самоврядування в Україні", котра визначає, що "районні й обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їхнього відання цим та іншими законами".
У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав закон "Про засади державної мовної політики" неконституційним, тому він втратив чинність.
Проте ці питання вирішені окремими профільними законами про культуру, про телебачення та радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про видавничу справу, про кінематографію, про гастрольну діяльність та десятками іншими – і вони не наділяють обласні ради жодними повноваженнями у регулюванні цієї сфери.
Недотримання цих законів тягне за собою застосування санкцій, наприклад, для телеканалів і радіостанцій, оскільки мова їхнього мовлення визначена законом та ліцензією мовника.
Очевидно, що неможливо зробити ними жодних винятків для окремих областей. Тим більше, що за порушення рішень облрад про мораторій жодних санкцій не встановлено.
Більше того, стаття 10 Конституції України без жодних винятків гарантує в Україні "вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України". Це право не обумовлене, не має ніяких винятків і не може бути обмежене.
З огляду на це, обласні ради не мали жодних повноважень ухвалювати подібне рішення.
Ради посилаються на визнання Російської Федерації країною-агресором, однак ідеться не про заборону продукції, виробленої в цій країні. Йдеться про заборону продукції російською мовою, що є суттєво відмінним поняттям, оскільки забороняє в тому числі й товари, вироблені в Україні.
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань". Це ж право гарантується статтею 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.
Ця свобода повною мірою включає й свободу самому обирати мову, якою реалізувати свободу вираження. Чи то видання книжок, чи радіомовлення, чи телебачення, чи створення інших благ і творів, саме автор має повне право обирати, якою мовою здійснювати це право.
Звісно, свободу вираження можна обмежити, однак таке обмеження можливе виключно законом. Тобто це повноваження парламенту, а не обласних рад.
При цьому обмеження свободи вираження поглядів може відбуватися виключно з метою захисту певних соціальних інтересів, наприклад, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо.
З огляду на це, для оцінки того, чи насправді поширювана інформація загрожує цим інтересам, потрібно оцінювати зміст такої інформації. Коли ж йдеться про мову, якою поширена інформація, то оцінюємо не зміст, а форму інформації. А форма інформація сама по собі не може нести загрози цим інтересам.
Тому така огульна бланкетна заборона російськомовного продукту не веде до захисту національного суверенітету чи територіальної цілісності.
Заклики до їхнього порушення повинні бути заборонені будь-якою мовою, у тому числі й українською. А через заборону російськомовного культурного продукту ця мета не може бути досягнута. З огляду на це, таке загальне безумовне обмеження порушує свободу вираження поглядів.
Цей випадок цілком можна розглядати як приклад прямої дискримінації за мовною ознакою, що заборонена законом "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" та статтею 24 Конституції України.
Однак, на жаль, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова ніяким чином не відреагувала на це порушення прав людини, хоча, відповідно до закону, саме на неї покладено контроль за дотриманням закону проти дискримінації.
Така заборона використання російської мови також порушує закон про національні меншини в Україні та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, що була ратифікована Україною у 1997 році.
Видається, що це рішення має більше політичне значення, ніж юридичне. Політична сила, котра його ініціювала, у черговий раз продемонструвала нехтування правом та правами людини.
На практиці воно не може бути виконаним, оскільки суперечить численним законам, і суб’єкти інформаційної політики зобов’язані виконувати саме ці закони, а не рішення обласних рад.
Втім, певні проблеми можуть виникнути під час роботи зі структурами відповідних обласних рад та комунальних підприємств, що ним підпорядковані. При цьому, очевидно, що в будь-якій судовій суперечці вимоги органів влади можуть бути скасовані.
Також очевидно, що ці рішення можна достатньо легко скасувати в судовому порядку, однак це займе достатньо багато часу. Проте зрозуміло, що мова може йти і про компенсацію збитків підприємствам, які були завдані прийняттям такого не правового рішення.
Але поки в Україні "на всіх язиках все мовчить"…
Володимир Яворський, експерт Центру інформації про права людини
Спеціально для УП
