Державні ветеранські політики – це імітація активності та "пшик"

У лютому 2018 року, після ухвалення Верховною Радою постанови про створення Міністерства у справах ветеранів, у ветеранському та волонтерському середовищі розпочалася дискусія щодо доцільності створення такого міністерства, особливостей державних ветеранських політик, принципів кадрового формування, варіантів конкретних кандидатур.

Приблизно це виглядало так: "Піца-ветерано", 5-6 людей з яскраво вираженими ознаками стресового розладу і глибоко схованим від самих себе прагненням змін.

Терміни "державні ветеранські політики" та "кваліфікаційні вимоги до міністра" так і лунають звідусіль. Але у вуха звично лізе "На х… нам це треба", "Та все це пер…ня, а не компроміс".

Тут – усе по-справжньому. Емоційно, але правдиво.

За кожним словом цих людей – сотні годин у морозних окопах та періодичні спалахи головного болю від контузії.

Спочатку діалог ішов важко. Ну справді, після сумнівних результатів створення МінТОТу, беручи до уваги загальну недовіру до вітчизняного бюрократичного апарату, вірити, що чергове міністерство буде корисним, украй важко.

Скажу більше, перші тижні роботи доводилось переконувати самих себе – тих, хто працював над формуванням державних ветеранських політик.

Коротко нагадаємо основні передумови:

– Середній вік ветеранів російсько-української війни – 35-40 років.

– Головне завдання держави – соціалізувати (або навіть ресоціалізувати) ветеранів, повернути їх до активного суспільного життя.

– Ветеран має перетворитись із проблеми для держави на перевагу. Слід відійти від принципу виключного споживання державних послуг і запропонувати можливості для самореалізації і подальшого наповнення державного бюджету, створення нових робочих місць для ветеранів тощо.

– Ресоціалізація передбачає комплексний принцип роботи з ветераном. Це означає, що результат на виході може бути лише за умови дотримання всіх правил роботи: медична реабілітація, психологічна адаптація, додаткові знання та навички, працевлаштування чи підтримка власного бізнесу.

Якщо хоч один із цих напрямків зникне зі схеми – результату не буде.

Коли брати за основу ці базові принципи, розуміємо, що нинішня модель державного управління банально не здатна навіть зрозуміти сутність цих проблем.

Коли в рамках популяризації розробок проектного офісу наша команда їздила регіонами, спілкуючись із ветеранами та працівниками соціальних служб, чиновники робили круглі очі, не розуміючи, що від них хочуть.

Ну звісно ж – дивіться, відповідно до наказу такого-то, пункту такого-то, підпункту такого-то, ми все розписали, роботу провели, фінансування виділили.

І програма психологічної реабілітації працює, і центри зайнятості активно освоюють бюджети, списуючи на різні програми працевлаштування ветеранів, і багато ще чого існує в нас на папері.

Які питання до центрів соцзахисту?!

А в результаті ветеран як сидів у закритій кімнаті наодинці зі своїми спогадами та алкоголем, так і сидить.

Періодично ці хлопці виповзають зі своєї раковини, намагаючись отримати розписані їм пільги. 33 органи виконавчої влади сьогодні опікуються проблемами ветеранами. Але вся опіка держави закінчується вже на стадії поїздки в маршрутці з села до обласного центру: "Знову УБД, скільки можна, у мене і так багато пільговиків, я вас туди не посилав…".

Ну а потім – усі ці новини про агресивних атошників, самогубства, домашнє і побутове насильство.

Під час усіх наших публічних заходів, коли ми змушуємо ветеранів ділитись успішними історіями, ми стикаємося з приблизно такими однаковими формулюваннями: "Лагута, як тобі вдалося отримати землю під забудову для атошників?" – "Бойовий статут, частина третя, бій у місті, штурм будівлі – ще ніхто не відміняв".

Це означає, що успішність більшості ветеранських проектів пояснюється їхньою здатністю "примушувати" владу діяти за законом.

І головне: ми знаємо, як працює вітчизняна патерналістська система соціального захисту щодо ветеранів – афганці нам у приклад. Ми точно хочемо перетворити 400 тисяч УБД російсько-української війни на "утриманців" (вибачте за критичність формулювань)?

А тепер по суті щодо позиції влади.

27 лютого – рішення Верховної Ради щодо створення Міністерства у справах ветеранів.

6 місяців напруженої роботи волонтерської команди Проектного офісу, поїздки регіонами, консультації, 2 міжнародні конференції, західний досвід та рекомендації, фінансові гарантії США, декларації президента України.

Все це звелося у… "пшик" та імітацію.

Прем’єр-міністр створив Державну службу у справах ветеранів.

Ви серйозно? Створив? Увесь цей час Державна служба у справах ветеранів імітувала свою активність.

Найсерйознішим здобутком цієї служби стала відмова від інституційного фінансування ветеранських організацій і спроба переходу до проектного. І знову ж таки – у результаті застосування того самого "бойового статуту, частини 3".

Хтось вірить, що "реформована служба" зможе формувати політики? Дуже влучно написали в Інформаційному навігаторі для ветеранів та їхніх сімей. Єдина поправка – кобила там не тільки здохла, а ще й завонялася.

Ветеранська проблема заговорюється, влада вдається до суцільної імітації активності. Але я би пропонувала всім цим кабінетним чиновникам замислитися над ризиками. І не тільки репутаційними.

Оксана Гаврилюк, спеціально для УП