Десять зауваг реформаторам Конституції

Напередодні виборів чи не кожна політична сила, очолювана яскравими політиками-кандидатами в президенти України, публічно або приховано, керуючись різними мотивами, прагне змінити Конституцію України.

Тому не дивно, що за останній час до мене неодноразово зверталися за підтримкою різних проектів змін до національного Основного Закону.

Але я вирішив замість того, аби давати поради кожному окремо, звернутися до всіх одразу з цими відкритими заувагами щодо питань, на які не завжди звертається увага, та готовий підтримати кожного, хто врахує їх у своїй роботі на благо України.

1. Український народ – реальне джерело влади. 1991 року кожен житель УРСР отримав українське громадянство, автоматично ставши частиною Української політичної нації, без будь-яких попередніх умов, навіть той, хто усім серцем цю націю ненавидів.

Але нації (народи) не виникають нізвідки шляхом роздачі паспортів.

Вони народжуються. Шляхом спільного усвідомлення себе єдиним цілим, з однаковими поглядами на фундаментальні речі, що творять національну ідею та об’єднують багатьох в одне.

Український народ народився не 1991 року і навіть не в 1918-му, а значно-значно раніше, хоча подорослішав, окріп та здобув свободу лише після Революції Гідності.

Але свободу можна втратити. Щоб цього не відбулася – потрібно мати силу, а значить – владу. Актом самоутвердження влади народу і є Конституція.

2. Зміна Конституції – не самоціль. Конституція 1996 року з подальшими змінами справді є недосконалою. Вона писалася і приймалася в той час, коли комуністична фракція складала стійку більшість у парламенті.

Єдина можливість прийняти Конституцію в 1996 році передбачала, що в її положеннях ми вимушені були допустити ідеологічну невиразність, не акцентувати вагу державної української мови, залишити без уваги виховання державного патріотизму нації.

Невиразність тексту Конституції, у свою чергу, породила неузгодженість і суперечливість усього національного законодавства.

Щоб виправити ситуацію, в оновленому Основному Законі мають знайти своє відображення чіткіше визначення єдиного громадянства, статусу єдиної державної мови, державних символів, слід закріпити стратегічні завдання інтеграції України в ЄС і НАТО та зафіксувати принципи національної та економічної безпеки тощо.

Отже, Конституцію, без сумніву, потрібно змінювати, але це слід робити виважено за змістом та в належний час, тобто знати – як і коли.

3. Конституція – акт консолідації народу, а не привід суспільних непорозумінь. Нам потрібен новий мотиваційний поштовх, що відповідав би духу народовладдя, яким пройнялися люди після Революції Гідності, але почали втрачати його протягом останнього часу.

Таким поштовхом може стати всенародне обговорення та прийняття нової Конституції як консолідуючого акту, що вказує на перезаснування республіки та поряд з іншими важливими заходами засвідчуватиме Українському народу та всьому світові, що ми починаємо нове державне життя з нової сторінки.

Латання дірок в існуючій Конституції не допоможе, латки не мають на чому триматися. Навчені досвідом пережитого, ми повинні оновити Конституцію, але починати цю роботу слід буде рівно тоді, коли переважна більшість українців об’єднаються навколо цієї мети, коли новий проект Конституції стане актом консолідації, а не чинником непорозумінь.

Можливо – саме 2019 рік, після заверешення президентських і парламентських виборів, і стане таким переломним моментом.

4. Конституція – це акт обмеження державної влади та визначення рамок її функціонування. Змінювати Конституцію під вузькополітичні інтереси нерозумно, неприйнятно та неможливо.

Конституцію потрібно писати так, щоби вона була придатна для успішного застосування майбутніми поколіннями, щоби вони не повторювали наших помилок.

Ми ще не маємо вродженого почуття обов’язку державної субординації і дисципліни, що притаманно народам європейських держав. У нас у генах – вічний протест, місце якого тепер має зайняти почуття відповідальності, власної гідності та віри у свої сили, що має бути відображено в Конституції.

5. Конституція України – кодекс національних цінностей. Національні (спільні) цінності тримають народи разом. Що більше цих цінностей та що більше вони осмислені – то, закономірно, сильніший народ.

Донедавна ми, українці, у силу багатьох причин, не могли похвалитися великою кількістю міцних об’єднавчих факторів, безперечних для переважаючої більшості суспільства.

Питання мови, культури, конфесійної приналежності, організації державної влади, поглядів на минуле і майбутнє частіше ставали приводами для розбрату та маніпуляцій, аніж консолідуючими загальноукраїнськими чинниками.

Конституція має стати об’єднуючим фактором, стимулом до праці, розвитку виробництва, науки та культури, кодексом усіх національних цінностей та принципів, що оформлять нарешті Українську національну ідею, яку ми так довго шукали.

6. Про реформу парламенту. Тільки той, хто не був по-справжньому працюючим народним депутатом, не розуміє, що при існуючих об’ємах законотворчої діяльності народний депутат фізично не спроможний не те, що кваліфіковано працювати, але й навіть побіжно ознайомитися з основними законопроектами, тому робота Верховної Ради є не дуже ефективною.

Вирішенням цієї та інших проблем українського парламентаризму має стати заснування двопалатного парламенту, де нижня палата обиратиметься всенародно, за пропорційною системою з відкритими списками, а верхня (сенат) – формуватиметься регіонами, з однаковим представництвом від кожного з них.

При цьому будь-які побоювання, що двопалатна структура парламенту може створити додаткові ризики федералізації України, безпідставні.

Навпаки – двопалатний парламент стане запорукою сталої унітарності України, бо наявність верхньої палати дозволить врівноважити регіони в правах, не абсолютизуючи фактор кількості населення в кожній області.

Успішній роботі нижньої палати парламенту сприятиме очікуваний розвиток потужних політичних партій, що виражатимуть інтереси великих груп суспільства, особливо тих, що пов’язані з аграрним комплексом України.

7. Про реформу системи виконавчої влади. Особливо неефективною в Конституції 1996 року є система виконавчої влади.

Хоча формально президент не належить до виконавчої влади, в Україні вже впродовж двадцяти семи років її конкурентно представляють президент і його адміністрація та прем’єр-міністр і його уряд.

У зв’язку з цим постійно виникають суперечки і формується нездорова атмосфера у взаємодії між ними, яка проектується на все управління державою.

Крім того, це фактично подвоює виконавчий апарат і робить його утримання невиправдано дорогим. Виникають ситуації безвідповідальності і перекидання вини за існуючі труднощі з однієї гілки влади на іншу.

Тому виконавчу владу організаційно слід підпорядкувати єдиному центру зі збереженням усіх балансів стримувань та противаг, з особливою роллю контрольної функції верхньої палати парламенту.

Тісна взаємодія нижньої палати парламенту з урядом забезпечить необхідний розвиток виробничих процесів, зростання багатства держави та добробуту народу.

Для цієї ж мети необхідне значно активніше використання досвіду державного будівництва, набутого колишніми політиками та державними діячами, а також представниками національних громадських організацій, шляхом створення за їхньої участі дорадчої Економічної і соціальної ради України (за прикладом Економічної і соціальної ради Франції).

8. Про реформу адміністративно-територіального устрою. Вкрай необхідним є новий адміністративно-територіальний поділ держави, який повинен забезпечити контрольовану систему послуг від найвищого рівня організації держави через проміжні рівні аж до окремої родини.

Новий адміністративно-територіальний поділ повинен забезпечити можливість збору податків із прибутків від усіх видів діяльності, починаючи від окремого громадянина і закінчуючи прибутками великих корпорацій, а також самоврядних адміністративно-територіальних одиниць.

Це дозволить створити умови, які дали б можливість окремим громадам як найнижчим ланкам самоврядування стати самодостатніми і мати фінансову основу для своєї діяльності.

Належна організація територіальних громад збереже українське село.

9. Про податкову реформу. Сплата податків має стати непорушним обов’язком кожного громадянина, природнім проявом його патріотизму, чинником причетності, що пронизує життя всіх громадян України.

Податки необхідні для організації та забезпечення гідного життя громадян, створення матеріальної бази для розвитку творчого потенціалу нації, забезпечення її обороноздатності, будівництва доріг, поширення та обміну інформацією тощо.

Свідомо сплативши податок державі, людина усвідомлюватиме себе причетною до справ держави, а відтак по праву зможе вимагати від держави послуг, захисту і справедливості.

Натомість існуючі в Україні Конституція і фактичні суспільні відносини створили лад олігархату. Це несправедливий і неефективний лад.

Перехід від олігархату до укладу домінуючого середнього класу можливий лише завдяки державній політиці, спрямованій на розбудову середнього класу, у тому числі через податкову реформу, що обов’язково має знайти своє відображення в оновленій Конституції.

10. Про реформу освіти. Вміння дається освітою, а освіта — наукою, яка має стати головною творчою, рушійною і виховною силою сучасного українського суспільства. Закріплення цього на конституційному рівні є життєво важливим для подальшого існування та розвитку України.

Події ХХІ століття показали, що українці можуть втримати незалежність своєї держави, маючи сильну оборону, стійкий державний устрій і справедливе, розумне і зацікавлене суспільство.

Україна має бути спроможною створювати найновіше озброєння. Тому держава мусить нарешті створити сприятливі умови для розвитку науки, організувати жорсткий контроль щодо рівня і результатів навчання, досліджень і впроваждень.

Лише в такий спосіб українці будуть готовими давати відсіч не тільки збройній, але й інформаційній агресії та мати високий авторитет у світі.

Ігор Юхновський, політичний діяч, Герой України