І технологія, і необхідність: про закріплення в Конституції курсу на ЄС та НАТО
4 вересня президент Петро Порошенко зареєстрував у Верховній Раді законопроект №9037 "Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору)".
Буквально одномоментно з появою інформації про це сформувалося два експертні табори, ясна річ, антагоністичні.
Одні говорять про таку ініціативу президента як про передвиборчу технологію, що не матиме жодних практичних наслідків для реалізації зовнішньополітичного курсу.
Інші навпаки – наполягають на тому, що йдеться не про декларативну забаганку, а про життєву необхідність.
Дилема полягає в тому, що рацію мають усі.
В очікуванні офіційного старту президентської та парламентської передвиборчих кампаній питання внесення змін до Конституції, як бачимо, набирає актуальності.
Розуміючи той факт, що суспільний запит є, цю тематику все активніше експлуатують більшість політиків, правда, кожен у своєму ключі.
Поряд з уже описаною ініціативою чинного президента свої міркування про конституційні трансформації напередодні виборів глави держави активно виголошують й інші так звані кандидати в кандидати.
До прикладу, Юлія Тимошенко говорить про необхідність зміни державного ладу на парламентську республіку канцлерського типу, а лідер "Радикальної партії" Олег Ляшко навпаки переконує, що Україні потрібна жорстка президентська форма правління.
Та якщо із заявами останніх двох усе більш-менш зрозуміло (це особисті бачення політиків, які цілком можуть бути реалізовані в практичній площині у випадку приходу до влади їхніх авторів, і про які можна дискутувати), то з пропозицією чинного президента не все так просто та однозначно, як комусь може здатися на перший погляд.
Забігаючи наперед, я би назвав ініціативу щодо закріплення в Основному законі курсу України на вступ до ЄС та НАТО одночасно і політичною технологією, і необхідністю.
Серед основних аргументів критиків президентського законопроекту такі:
– Поява законопроекту саме в цей час говорить про ставку на нього президентською командою як на передвиборчу технологію, адже обіцянки внести такий законопроект до парламенту ми чули ще з весни, проте чомусь зроблено це тільки 4 вересня – у день старту нового політичного сезону у ВР, хоча сам законопроект помістився всього на одній сторінці А4.
Крім того, як відомо, Основний закон передбачає, що зміни до нього вносяться в чотири етапи – голосування за направлення до Конституційного суду, вердикт КС, 226 голосів у першому читанні і вже на наступній сесії остаточне голосування з бар’єром у 300 голосів.
Очевидно, що за логікою таймінгу якраз до проведення виборів цей шлях може бути пройдено.
– На користь версії про законопроект як передвиборчу технологію говорить і той факт, що в плані підтримки такої ініціативи в парламенті ситуація практично безпрограшна, адже хто наважиться не голосувати за такі зміни, що відображають очікування і прагнення левової частки українського суспільства (читайте – потенційного електорату)?
Втім, у "Батьківщині" вже проявили деякий опір, запропонувавши всім лідерам фракцій підписати меморандум про незмінність європейського і євроатлантичного вибору, а не вносити зміни до Конституції.
– Який сенс закріплювати інтеграційні прагнення України в Конституції, адже вони і без того вже закріплені на нормативно-правовому рівні (закон "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" (стаття 11), "Стратегія національної безпеки України", затверджена указом президента від 26 травня 2015 року №287 (розділ 2)?
– Прийняття такого закону не матиме жодних практичних наслідків щодо наближення України до вступу в ЄС чи НАТО.
– Конституція України – це внутрішні правила, за якими живе країна, а тому внесення до цього документу будь-яких змін щодо зовнішньополітичних орієнтацій виглядає дивно.
– Як бути у випадку, коли запропоновані правки до Конституції таки внесуть, а членство у ЄС та НАТО Україні стане невигідним, або вищезазначені організації змінять свої назви чи змістовне наповнення?
– Чому спочатку не провести відповідний референдум, а вже потім робити якісь кроки до членства в ЄС та НАТО, як це робиться в більшості країн?
На користь президентської ініціативи, у свою чергу, можуть свідчити такі аргументи:
– Ну, по-перше, Конституція – це правила, яких повинна дотримуватися вся країна, і які установлюємо ми самі. Тому говорити про якусь недоречність закріплення в ній зовнішньополітичних стремлінь неправильно.
– Говорити про конституційні трансформації, запропоновані командою Порошенка, виключно як про технологію не зовсім коректно, адже, згадаймо, це вже далеко не перша конституційна ініціатива чинного президента.
А в березні 2015 року глава держави навіть створив Конституційну комісію для підготовки змін до Основного закону щодо децентралізації, правосуддя, прав і свобод людини і громадянина.
– Важливість законопроекту не варто применшувати, адже в умовах активізації проросійських сил, а також самих їхніх кремлівських кураторів напередодні виборів в Україні, як-то кажуть, слід сподіватися на краще, але готуватися до гіршого.
Що мається на увазі? Явище, коли зовнішньополітичний курс розвертається кардинально з приходом до влади нових політичних еліт, не нове.
Найяскравіші приклади – відмова від курсу на північноатлантичну інтеграцію у 2010 році попри наявне рішення Бухарестського саміту Альянсу 2008 року про підтвердження майбутнього членства України в цій організації. Якби цього не трапилось, і Україна сьогодні була б у лавах НАТО, навряд чи Путіну стало б духу нападати на нашу країну.
Інший не менш промовистий приклад – відмова Януковича підписувати Договір про асоціацію з ЄС. І якби євроінтеграційний курс уже на той момент був прописаний у Конституції, президент не мав би повноважень одноосібно приймати рішень про його зміну, як це було зроблено.
У свою чергу, це дало б змогу уникнути тих сумних і кривавих наслідків, про які добре відомо.
– Звісно, хтось цілком виправдано запитає: "Навіщо ще раз на конституційному рівні декларувати те, що вже закріплено на законодавчому? І хіба Конституція – це свята корова? Хіба її не можна перезмінити під політичний настрій?".
Так, дійсно, закріплення в Основному законі курсу на вступ у ЄС та НАТО не дає 100% гарантії, що ці положення звідти не приберуть. Але щонайменше це досить сильний бар’єр для такої "зачистки", адже зміни до Конституції – процес незрівнянно складніший, аніж, до прикладу, до звичайного закону.
– До жодного якісного політичного поступу постійні розвороти зовнішньополітичних пріоритетів не приведуть. Отже, дозволити це продовжувати – означає щонайменше приречити країну на замороження в одній точці політико-економічного розвитку.
– Щодо референдуму: справді, навіть звучали такі обіцянки з уст президента – провести референдум стосовно вступу України до НАТО. І саме таким шляхом йшло багато дійсних членів Альянсу.
Проте, по-перше, наразі не йдеться про вирішення питання самого вступу, а лише про визначення зовнішньополітичного курсу, що належить до повноважень влади.
А по-друге, конституційні розділи, де містяться статті, у які запропоновано внести зміни (преамбула, статті 85,102,116) юридично не потребують узгодження шляхом проведення референдуму.
Отже, звісно, певною мірою ініціативу президента можна називати передвиборчою технологією, адже її реалізація, безумовно, додасть плюсиків у "політичну карму" Петра Порошенка.
Але чи це погано, коли стратегія будь-якого політичного лідера збігається з баченням суспільства та національними інтересами, а головне – хоч і не дає гарантій, але направлена на запобігання пролиттю крові в майбутньому?
Питання, звісно ж, риторичне.
Олег Петровець, спеціально для УП
