Політика дитячого віку
В окрузі Колумбія геть драконівські звичаї і традиції. На мій демократичний погляд східного європейця, що нахапався купи звичок у західних, це якась маячня, що межує з дурістю.
На кожній зустрічі ти маєш бути вдягнений, як Том Круз на своєму першому весіллі з Джей Ло. Подуріли!
Як виявилося, навіть якісний smart casual є ознакою неповаги до оточуючих. Не годиться. Жорсткого бізнес-smart дрес-коду, як не дивно, дотримуються всі.
Що тут відбувається? Де ж свобода і демократія?
Перебуваючи в певному відчаї від незапланованої реалії, перебираючи привезені сорочки і краватки, розмірковував про сталість інституцій і, здається, розгледів деякі обриси й образи.
Ми в Україні роками і десятиліттями клянемо всіх підряд. І президентів, і парламентарів, і міністрів, і юристів. І що цікаво – здебільшого є за що. Але якщо уважно придивитися, то ми постійно очікуємо від усіх інституцій виважених, вчасних, професійних дій.
Насправді ми, дорослі, хочемо, щоб вони вчиняли по-дорослому. Але ж парадокс у тому, що дорослих, сталих інституцій ми просто не маємо: вони ще надто молоді, вони – діти.
Очікуючи дорослих вчинків від дітей, ми постійно дивуємося і щиро обурюємося подекуди придуркуватим витівкам то ВР, то НАБУ із САПом, то міністрів, то ще когось із поважних.
Чому ми дивуємося і чого причитаємо? Згадайте свій восьмий клас, третю чверть. Вже і вусики у хлопців густо пробилися, і груди у дівчат ого-го, а розуму-то геть немає. Дурь так і пре.
Вибачте, а хіба всі фундаментальні політичні інституції молодої української держави закінчили б хоча умовну середню школу?
Звичайно ж, ні. Більш того, все навчання, що вже було, – так собі. То постійно незаплановані канікули, то книжок нема, то вчителів нема, то школу затопило. І учень такий собі, твердий троєчнік.
Якщо через таку призму подивитися на все, що відбувається довкола нас в Україні, то так чи інакше все стає на свої місця. Ситуативна придуркуватість у купі з неконтрольованою енергію, замішаною на юнацькому максималізмі і жазі пригод – це і є наші інституції.
За умови відсутності компетентного директора, завуча і взагалі потужного педколективу й досконалого статуту школи, учні періодично "ідуть у рознос". Не те, що курять і п’ють, у них ще й купа крадених грошей і вільного часу, вони почуваються геть дорослими.
Ви всі не раз бачили, як кумедно, коли підліток нап’ялить на себе дорослий костюм. Якесь татове пальто чи шляпу. Закурить. Чи дівчинка мала влізе в мамині туфлі на каблуках. Сміх і горе.
Маємо визнати просту і, нібито, всім зрозумілу річ: все має свої цикли зростання, зрілості, розвитку і розквіту. Так, у житті трапляються вундеркінди, що здатні перескакувати кілька класів у школі і потім екстерном здавати іспити у виші, але таких одиниці на мільйон.
У поточних умовах усі, хто взялися розбудовувати ту чи іншу інституцію в Україні – від міністерства, відомства і до політичної партії, – зобов’язані усвідомлювати об’єктивну реальність і свою відповідальність перед людьми.
І, як мінімум, лідери повинні поводитися і діяти по-дорослому, а не скубтися і вищати, як дворова шпана.
На жаль, величезна кількість "хомо сапієнс" відмовляються усвідомлювати, що їхній біологічний вік не має геть нічого спільного з їхньою професійною, особистісною чи інституційною зрілістю і спроможністю.
Насправді купа людей залишаються інтелектуальними й емоційними підлітками більшу частину свого життя, але тих, хто це визнав, напевно, ніхто не зустрічав.
Управління людьми є тяжкою, марудною, але дуже відповідальною роботою і навіть мистецтвом. Це вміють одиниці. Що цікаво, в бізнесі це значно легше, бо там є фінансова взаємозалежність, що сильно заокруглює всі гострі кути. Толерантність, терпимість і навіть взаєморозуміння можна купити.
З громадсько-політичною сферою, коли організація намагається розвиватися на спільних цінностях, ідеях, баченні майбутнього, і при цьому ніхто нікому грошей за це не платить, ой як усе не просто.
Тут потрібний вищий пілотаж мудрості, наставництва і візіонерства. Тут має бути щире, бездоганне лідерство. Фальш відчувається миттєво, помилки фіксуються, як удари в боксі.
Їх викупити не можна, вони в протоколі назавжди. Як тільки ти їх припускаєшся в середовищі, що прагне довіри і спільних цінностей, є один шлях порятунку – негайно визнати "прокол", провести роботу над помилками, і ще сильнішими йти далі. Але це треба вміти.
Ми будемо значно сильнішими і згуртованішими, коли чітко усвідомимо, які ми і де ми є. Коли навчимося не на словах, а на ділі поважати всіх довкола. Коли зможемо разом відкрито і спокійно вчитися на помилках, визнавати їх, аналізувати, аби не повторювати.
Ми будемо сильні, коли, розуміючи свою спільну інституційну юність, приберемо зайвий пафос і удавану вченість, будемо слухати і чути, вчитися один у одного.
Маємо бути свідомі, що демократична інституційна Україна ще надто замала, аби хтось із учасників процесу публічно натягав на себе дорослий відпрасований костюм сталої демократії, переконуючи оточуючих завченими фразами, що підгледів у інших, що ніби сам його собі пошив.
Хизуватися чеснотами і демократичною модою нам ще ой як рано.
У Вашингтоні у неділю всі магазини працюють допізна. Аби не ганьбитися завтра, хоча і років вісім не носив уже, але піду купляти собі пристойного ділового костюма, прибравши геть у чемодан усі свої модні штанці.
У середовищі дорослих потрібно не вдавати з себе розумаку-революціонера, важливо знати своє місце, уважно слухати, запам’ятовувати, придивлятися і поважати дорослі правила і звички.
Треба всім нам потроху дорослішати, але і не соромитися свого віку. Молодість – це чудесно.
Андрій Осадчук, юрист, депутат Київради
Спеціально для УП
