Напівфеодальна децентралізація
Головна ідея децентралізації полягала в тому, аби дати більше грошей та повноважень на місця. Тому всі проекти та проблеми місцевих громад мають вирішуватися своїми інструментами у відповідності до своїх можливостей.
Законом передбачена передача повноважень та відповідних коштів на місця в розпорядження відповідних громад.
І в Україні склалася така парадоксальна ситуація, коли, за великим рахунком, усі великі міста – з профіцитом бюджету, проте якісної зміни життя конкретних людей не помітно.
За чотири роки дохідна частина місцевих бюджетів зросла з 68,6 мільярдів гривень у 2014-му до 231 мільярда гривень у 2018 році. Тобто зростання відбулося в 3,3 рази. Це, начебто, дуже добре.
Але. Будь-яка ідея будь-якої реформи полягає в тому, що її має відчути конкретна людина. А в нас кого не запитаєш про суттєві зміни на містах, то чуємо у відповідь: "Так, щось міняється, але дуже повільно".
Якщо щось і змінюється на краще, то виключно в плані ремонту доріг. Дороги – це те, що можна побачити, чим займається місцева громада. А все інше якось розпорошується та розчиняється в повітрі.
Це підтверджує і загальнонаціональне опитування населення, проведене Фондом "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" наприкінці серпня.
Так, більшість українців, як і раніше, не відчуває змін від використання додаткових коштів, які місцеві бюджети отримали протягом останніх років – таку позицію висловили 61% респондентів (у червні 2017-го – 55%).
Частка тих, хто відчув зміни на краще внаслідок збільшення місцевих бюджетів, досить невелика (18%) і лише трохи вища за частку тих, хто побачив зміни в гірший бік (останніх – 14%).
Крім того, порівняно з червнем 2017 року ці частки майже не змінилися.
Навіть у такій добрій справі ми допустили величезні корупційні ризики та зробили величезні корупційні лазівки.
Про що нам каже практика: всюди – у великих та маленьких містах – за великим рахунком, кошти, що йдуть на децентралізацію та розподіляються місцевими радами, використовуються на тендерах, у яких беруть участь представники тих самих органів місцевого самоврядування. Напряму чи опосередковано. Або місцеві депутати, або мери міст.
Якщо це мер – то за ним стоїть якийсь певний забудовник. Або взагалі мер чи його родина має у власності чи то будівельну компанію, чи якийсь там завод з виготовлення, наприклад, тротуарної плитки, бордюрів і таке інше.
Тобто люди, які мають певний бізнес, на місцях намагаються зайняти відповідні посади в органах місцевого самоврядування, аби сприяти розвитку власного бізнесу і аж ніяк не громади.
Усе це призводить до того, що ми стали плодити місцевих олігархів.
Ми почали монополізувати всю систему розподілу коштів на місцевому рівні, внаслідок чого там стали виростати місцеві олігархи чи такі собі сучасні феодали.
Вони в тісній зв’язці з прокурорами, керівниками СБУ, Нацполіції, суддями, незважаючи на існуючий конфлікт інтересів, працюють виключно для власного збагачення.
І це є найбільшою проблемою децентралізації на сьогодні.
У цьому є дві небезпеки. Перша полягає в тому, що держава передала на місцевий рівень повноваження і кошти, але втратила контроль над їхнім використанням.
А друге – це те, що місцеві феодали зрозуміли: на місцях вони можуть відчувати себе не гірше за крупних олігархів, користуючись повною безкарністю та круговою порукою.
Центральна влада усвідомила, що, надавши таким місцевим феодалам у користування "феоди", вони отримали відданих особисто собі васалів, які будуть триматися за них, доки ті перебувають при владі.
Тому, коли наразі йдеться про те, що президент Порошенко буде спиратися на мерів, то він буде, перш за все, спиратися на феодалів, які "доять" свої маленькі феоди.
Ми бачимо корупційний ланцюжок: у маленькому місті – маленька монополізація, у крупнішому місті – монополізація бізнесу вже побільше, а в масштабах всієї країни – повна монополізація.
Тому, аби втриматися на самому верху, чиновники дають можливість будувати такі ж самі монополії на місцевому рівні – аби мати з цього політичний зиск.
Винятки з цієї ганебної практики можна полічити на пальцях. Їх дуже мало, наприклад, Олександр Семчишин у Хмельницькому або Максим Голосний, сільський голова в Єлизаветівці на Дніпропетровщині.
Проте переважна більшість керівників місцевих громад вимушені грати за корупційними правилами, розробленими в Києві.
Реформа децентралізації взагалі-то класна. Коли вона спрямована на допомогу людям, то кращого вже й не треба. Але коли за децентралізацією приховані чиїсь власні корупційні інтереси, то це вже не реформа.
Реформа – це дія, спрямована на якісну зміну в державі. А коли реформа не змінює якісно державу, а навпаки за показною активністю приховує корупційний розподіл коштів, корупційну складову – це злочин!
Тому – міняти потрібно все!
Віктор Чумак, спеціально для УП
