Жінки в армії – це нормально
Мені дивно було чути, перебуваючи тут, в українській армії, про існування дискримінації щодо жінок-військовослужбовців.
Я неодноразово мав честь зустріти дівчат, які своєю сміливістю та бажанням захищати рідну неньку могли дати фору багатьом чоловікам.
У державі з 2014 року статус учасниць бойових дій отримали близько 7 тисяч представниць прекрасної половини.
Українки воюють на фронті нарівні з чоловіками. На своїх тендітних плечах вони винесли неймовірне навантаження перших років війни, допомагаючи як бійчині, медсестри, волонтерки, дружини та матері.
Сьогодні в ЗСУ на захисті Незалежності службу несуть понад 25 тисяч співгромадянок. Це майже 10% від усього складу Збройних сил.
Жінки в армії – це нормально, і це моя позиція. Вони мають рівні права з чоловіками в такій небезпечній справі, як військова. Однак достатньо лише трохи заглибитись у тему, і можна побачити купу рудиментів старої системи, які дісталася нам у спадок від радянської армії.
Наприклад, в українській армії досі немає жодного генерала-жінки. Лише 70 із них мають офіцерські звання полковника та вище.
Тільки на другий рік війни, завдяки громадськості, Міноборони розширило перелік військових спеціальностей, які можуть займати українки.
Логічних причин для цього обмеження не існує. Більше того, за даними Річного звіту НАТО про гендерні перспективи у збройних силах союзників за 2016 рік, понад 96% членів та партнерів Північного Альянсу відкритими для жінок зробили абсолютно всі військові спеціальності. А ще в 2008 році Енн Данвуді стала першою американкою-чотиризірковим генералом в історії США, що є найвищим військовим званням в армії.
У нас, на жаль, до цього поки що далеко.
Ось, наприклад, норми, які регулювали питання переведення жінок-військовослужбовців на контрактну службу або в запас. Згідно зі Статутом внутрішньої служби Збройних сил України, жінок-військовослужбовців, як правило, не призначали до складу добового наряду.
Їх могли призначити лише в їдальню готувати їжу, посильною в штаб або черговою в лазарет. Охороняти зі зброєю в руках спокій побратимів вважалося не під силу представницям тендітної статі.
Інший приклад – Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу". У цьому документі зазначалося, що перейти на контрактну службу мали право лише громадянки віком до 40 років.
Ця норма виглядала ще більш нелогічною, тому що в тому ж самому законі віковою межею для жінок, які хотіли вийти в запас, було 50 років. Для чоловіків ця межа складала 65 років для вищого офіцерського складу та 60 років для всіх інших.
Але найбільш разючим прикладом дискримінації були норми про те, що всіх жінок-військовослужбовців, незалежно від отриманого на військовій службі звання, переводили в запас другої категорії, прирівнюючи їх до військовозобов'язаних чоловіків, які взагалі не мали військової спеціальності або не проходили військову службу.
Ця норма про неврахування звання для жінок, які виходили в запас, не тільки принижувала роль української бійчині в ЗСУ, але й обмежувала її соціальні права.
Згідно з законом "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", грошова допомога звільненим зі служби виплачується в розмірі окладу за військовим званням.
Також військове знання, яке військовослужбовець мав на час свого звільнення, враховується під час нарахування пенсії. Відповідно, українки не мали права на це врахування.
Чим керувалися автори цих норм, мені невідомо. Особисто я миритися з цими дискримінаційними нормами не збирався.
Минулого тижня Верховна Рада проголосувала за законопроект №6109 "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України та інших військових формуваннях".
У цьому документі зазначено, що жінки проходять військову службу на рівних засадах із чоловіками. Відтепер наші співгромадянки нарівні з чоловіками приймаються на контрактну службу.
Знято вікове обмеження в 40 років. Скасовано дискримінаційну норму про неврахування військового звання.
Своїм голосом та активною позицією на захист рівних прав та можливостей для жінок в армії я мав за честь долучитися до цієї перемоги.
Сьогодні українська армія є втіленням змін, які відбулися в суспільстві з 2014 року, прикладом волі українців до свободи та незалежності.
Однак сам по собі інститут армії важко адаптується до викликів сучасності, боляче сприймає зміни. Стандарти НАТО, до яких ми так прагнемо наблизити свою армію, вимагають від влади більш активної політики з реформування ЗСУ, у тому числі і в питанні забезпечення рівних прав та можливостей для наших співгромадянок.
Сергій Рудик, народний депутат України
Спеціально для УП
