Політичне лідерство, якого немає
Українці розчаровані. Після 2014 року ми очікували швидких змін на краще.
Чому їх не сталося? На мою думку, одна з проблем – у неадекватному лідерстві, або точніше в його відсутності.
Сьогодні Україною керують дві людини – президент та прем’єр-міністр. У нас війна з Росією, ламка економіка та проникаюча політична корупція. Суспільство стомилось і хоче змін. Ми виборюємо суверенітет, розбудовуємо бізнес та управління державою.
Яким має бути політичне лідерство в таких умовах?
Як мають ухвалювати рішення президент та прем’єр-міністр?
Як розмовляти з людьми?
Як успішно впроваджувати зміни?
Я запропоную погляд з бізнес-науки. В умовах невизначеності, постійних змін та значних викликів бізнесу рекомендують використовувати "навігаційний" стиль лідерства.
Мішель Сірет та Маріон Девін у книзі "Управління невизначеністю: Стратегія для виживання та процвітання в турбулентні часи" визначають навігаційне лідерство таким чином:
"Спроможність вселяти колективні сенси того, де є організація, і впевненість та оптимізм рухатись впереду невизначене майбутнє".
Хоча цей стиль лідерства розроблено для бізнесів, які оперують в умовах кризи, його принципи придатні для політичного лідерства.
Згідно з цими принципами, політичні лідери мають надихати суспільство на зміни, об’єднувати та надавати суспільству впевненості та оптимізму, що ми впораємося з викликами.
Наші сьогоднішні політичні лідери цього не роблять.
Але що саме наші політичні лідери роблять не так? Це легко зрозуміти, якщо подивитись на рекомендації Мішель Сірет та Маріон Девін. На жаль, наші лідери все роблять навпаки.
Поглянемо на першу рекомендацію: перейти від комунікаційної стратегії "говорити нічого [по суті], залишаючи людей менш впевненими в собі та менш готовими проявляти ініціативу" до "створювати впевненість та позитив, що розповсюджується на всю організацію".
Дійсно, наші лідери не пояснюють суспільству справжні мотиви своїх рішень.
Більш важливо, що суспільство не розуміє стратегії наших політичних лідерів. Невідомо, чи вона є взагалі.
"Робити реформи" чи "боротися з корупцією" – це не стратегія. Яку Україну ми будуємо? Яку економіку? Як будемо вирішувати проблему з Росією? Що з політичною корупцією?
Потрібна конкретика, але не "60 реформ" чи "30 законопроектів". Потрібні чітки принципи, які зрозумілі людям. Потрібно цих принципів дотримуватись і постійно показувати це суспільству.
Відсутність чіткої та простої, але чесної комунікації вбиває довіру до політичних лідерів та бажання проявляти ініціативу в уряді та суспільстві в цілому і посилює атмосферу невизначеності.
Перелічу інші рекомендації.
– Від лідерства "зверху-вниз" до лідерства "роблю, що обіцяю".
– Від лідерства "зверху-вниз" до створення "впевненості в напрямку розвитку", навіть коли ви самі не знаєте, куди будемо рухатися через рік.
– Від ухвалення рішень у стилі "я маю рацію" до прийняття інших точок зору.
– Від однородного лідерства (лідерство разом з однодумцями) до різноманіття думок та співпраці.
– Від накладення "найкращих практик" на організацію (державне управління) зверху-вниз до підтримання ініціативи та поширення хороших практик, що вже існують.
– Від формальних процесів планування, побудованих на цифрах та даних, до малювання яскравої картини майбутнього, у яку можуть повірити люди (але з розумінням, що ця картина може змінитися).
Сьогоднішній стиль комунікацій та лідерства в Україні можна описати як "технократично-реформаторський". Робляться складні речі, які важливі для оздоровлення держави та економіки.
Але – рішення ухвалюються маленькою групою політиків та експертів, суспільство не розуміє принципів такого ухвалення, а політичні лідери бояться пояснювати ці – часто непопулярні – рішення.
До цього додається підозра великого прошарку суспільства, що боротьба з корупцією відбувається більше на папері, ніж насправді.
Так ми Україну не розбудуємо!
Нам потрібні інші лідери. Лідери, які:
– будуть надихати, але одночасно
– будуть чесними про виклики перед нами, і
– достатньо компетентними, щоб ми могли повірити, що вони спроможні провести нас в наше краще майбутнє.
Тимофій Милованов, почесний президент Київської школи економіки
Спеціально для УП
