Врятувати спорт в умовах децентралізації: 9 кроків

Уже зараз помітний демографічний дисбаланс між містом і селом. Молодь залишає села. Новостворені громади перетворюються на території старості.

Молодих відлякує відсутність роботи, а також – інфраструктури для життя. Адже в селі часто генделик – це весь спортивно-культурний простір.

Чому так відбувається?

Усе залежить від кількох факторів. Головний із них – спроможність громади.

Спроможність – це стан справ із ресурсами в громаді, де головний – людський ресурс. А так як основний наповнювач бюджету громад – це податок на доходи фізичних осіб (ПДФО), то і спроможність залежить не просто від кількості людей – а від кількості працюючих людей.

Тому вирішальний фактор – наявність у громаді робочих місць.

Інший важливий фактор – географічний. Багато громад добре почуваються, якщо вони є супутниками великих міст. У такому випадку спрацьовує схема "живу в селі – працюю в місті".

Села є продовженням спальних районів. І надалі ця тенденція триватиме. Додатковий фактор – добра рекреація.

Якщо ж говорити про спроможність громад хоча б на покоління вперед – необхідно будувати стратегії. І найоптимістичнішими є стратегії розвитку громад на основі спортивної, молодіжної та культурної сфер.

Адже в перспективі виживе той, хто зможе вивчити молодь у місті і повернути її працювати в громаду.

Хто винен?

Якщо говорити про спорт районного рівня, то потрібно згадати історію. У СССР система спорту обслуговувала державні інтереси. А державі потрібні були здорові солдати і будівники комунізму.

Спортивна галузь мала проводити селекцію талановитих спортсменів. Знайти, обкатати і передати до спортивного інтернату спортивний самородок. Тому що спорт – це ерзац війни. Десь так жахнути супостата не можемо – "зробимо" його в хокеї.

Сільський спорт не мав бути дуже розгалуженим, на відміну від міського. Адже це в місті треба мотивувати підлітків іти в спорт замість запльованих під’їздів. А в селі в колгоспах молоді люди на свіжому повітрі і так будуть здоровими.

Тому районна ДЮСШ була невеликою. А найбільшими районними змаганнями були змагання допризовників.

Спорт дорослих – це переважно районна футбольна ліга. І десь займалися серйозно, особливо, якщо амбіції були в керівників. Проте можемо констатувати: масовий спорт, "для себе", у сільській місцевості не культивувався, а був лише елементом державної політики.

Проте і при цьому у спортивних секціях ДЮСШ наприкінці СССР займалося до 20% дітей шкільного віку. Зараз – 14-17% у різних областях.

У кінці 90-х скоротили низку ДЮСШ, особливо в системі "Колос", тобто – сільського спорту. І натомість не створили спортивних клубів.

На довершення, в останні 10 років дітей забирає віртуальний світ. Грати в танчики простіше, ніж бігати марафон.

Що робити?

Мені пощастило працювати в спортивному компоненті програми DOBRE. По роботі довелося досліджувати спортивні намагання громад в Україні.

І що? Ідеальної реалізації галузевої політики немає. Є лише окремі досягнення в окремих громадах.

Власне, універсального методу впровадження спортивної роботи і бути не може. Проте кілька загальних порад, які можуть згодитися всім, варто сформувати.

Перше. Стратегія розвитку громади має спиратися на спортивну і молодіжну політику. Або ж свідомо прогнозувати, що ваша громада стане будинком для пенсіонерів.

Для цього слід визначитися, а яка громада? Велика чи мала? Наскільки вона віддалена від великого міста? Які в неї рекреаційні можливості? Яка база для створення робочих місць? Усім потрібно шукати власний шлях.

Друге. В Україні мало звертають увагу на таку штуку, як громадський актив. "Зубата" в доброму розумінні молодіжна рада чи адекватні громадські активісти, які здатні від імені громади сформулювати основні вимоги з розбудови інфраструктури, зможуть змінити уявлення людей про те, що насправді потрібно.

На кількох тренінгах проводив вправу. Одним із завдань було: "На що би ви потратили мільйон гривень, якби отримали грант?". Більшість відповідей крутилися біля "дороги чи освітлення". І рідко де – спортивний майданчик чи молодіжний центр.

Бо навіщо? Все одно звалять у місто. І якщо уяву людей не змінити – все закінчиться дійсно погано.

Відсутність уявлення про реальні проблеми і потреби ще не значить, що їх не існує. Для того і потрібен інститут експертів, щоб тривожити мурашник.

Третє. Більшість громад і їхніх лідерів не можуть скористатися можливостями, які надає держава. А в державному фонді розвитку громад (ДФРР) мільярди гривень. І цих коштів щороку стає більше.

У нормативах прописано, що 10% має використовуватися на розвиток спортивної інфраструктури. А ще є кошти субвенції на програми соціально-економічного розвитку, які "роздають" депутати-мажоритарники . Грамотно підготувати заявку треба вміти.

Так, звичайно, іноді ці гроші не можна отримати з політичних чи етичних мотивів. Але часто справа просто в небажанні комунікувати.

Четверте. Іноді навпаки – керівники громад будують інфраструктуру, використовуючи свої лобістські можливості, підлаштовуючись під наявну політичну кон’юнктуру.

Але я особисто бачив, коли новеньке міні-футбольне поле 22х42 метри, побудоване за кошти субвенції, закрите на замок. А відкривають для гостей. Дітей не пускають – затопчуть же.

Невміння ефективно використовувати спортивну інфраструктуру – це загальна біда нашої влади. Майже повсюдна проблема – закриті в осінньо-зимовий період після 18-00 спортивні зали у школах.

Захочуть 30-річні хлопці замість випити в п’ятницю піти поганяти у футбол у спортзал – а директор школи не пускає. Не для того фарбували. А за світло хто платитиме? А хто прибере? І проблема, яку легко внормувати рішенням виконкому, вирішується важко.

Тож будують у нас сучасні "піраміди Хеопса" як пам’ятники місцевим лідерам. А тридцятирічні хлопці їдуть з громад.

П’яте. У нас мало розуміють, що спортивна політика стосується кількох цільових груп. І до кожної з них потрібен свій підхід. Діти молодшого, середнього і старшого шкільного віку. У кожної вікової групи – свої потреби.

Жахом для амбіцій дитини буває, коли тренер відбирає собі в групу більш розвинутих дітей. А решту – випихають зі спорту. А можна ж робити групи для майбутніх чемпіонів, а окремо для тих, хто просто вестиме здоровий спосіб життя.

Дуже тішить, коли іноді таку систему впроваджують у громадах. І кількість дітей, які займаються спортом, сягає дивовижних 30-35%.

Окремими цільовими групами, якими ніхто не займається, є студенти. Які навчаються в містах, але ще не втратили зв’язку зі своїми батьками, однокласниками, вчителями.

Для роботи з ними – ціле літо: щоб крутили змагання, походи, активності. І щоб у молоді з’явилося відчуття, що в селі може бути цікаво.

Окрему ставку треба робити на молодих спеціалістів і молодь віком до 35 років. Найкращим варіантом може бути створення комунального клубу, який мав би на балансі або користувався всією інфраструктурою. А ще фітнес-зал. Туди спокійно ходили б дорослі, створюючи собі якісне дозвілля.

Хто сказав, що треба забувати про тих, кому за 40? Але в більшості випадків не те, що клубів, – в адміністраціях громад немає окремих ставок спеціалістів з молоді та спорту.

Ну ви ж розумієте – купа бухгалтерів важливіша для розвитку громади за одного спеціаліста, який переймається не паперами.

Шосте. Бачимо цікаву тенденцію, по якій можна зрозуміти адекватність лідерів місцевих громад, створених на базі колишніх райцентрів.

Хоч і важко, орієнтовані на молодь громади однозначно забирають на баланс ДЮСШ. Найбільш просунуті при цьому збільшують кількість тренерів і видів спорту в ДЮСШ, створюючи додаткові можливості.

Як правило, одна громада може культивувати 4-5 видів спорту. Проте важливо, щоб були альтернативи і можливості для хлопців і дівчат.

Сьоме. Мотивація тренера. Розвинута інфраструктура – це лише початок. Головний ресурс – люди.

У нормального тренера купа дітей біля дуба роздягнеться і побіжить на тренування. А в когось і сучасні спортзали стоятимуть пусті.

Міністерство молоді та спорту розробило систему мотивацій тренерів для вищого спорту. Підготував чемпіона – отримуй до нового чемпіонату стипендію.

Тепер тренери, які готують чемпіонів, отримують по сорок-п’ятдесят тисяч гривень і більше. Спрощену подібну систему мотивацій можна створити і на рівні громади. Але не платити всім однаково.

Восьме. Крім Сумської області, ніде в Україні не використовується напрацьований тут ресурс – наметові табори як альтернативна форма оздоровлення.

Це тема окремої статті. Проте зараз можна сказати, що створення наметового табору на базі громади або одного на кілька громад – це можливість зайняти спортом дітей у літній період. Фактично, для спортсменів – це додатковий навчально-тренувальний збір (НТЗ) за кошти бюджету.

Дев’яте. Лише в кількох областях України є досвід залучення коштів на спортивну діяльність через конкурси проектів, які проводяться в області, або надаються як гранти на НТЗ. А це теж досвід, який треба опановувати.

Замість висновку

Громади різні. Підходи до їхнього розвитку теж мають бути різними. Універсальних стратегій не існує. Проте ті, хто не будуть будувати власні стратегії, де одним з основних компонентів буде молодіжна і спортивна політика, будуть неспроможними.

Потрібно боротися за своє існування. Зараз модними є практики обмінів успішними досвідами в громадах. Зокрема, програма DOBRE сприяє впровадженню кращих практик.

Цим треба користатися та їздити. Переймати досвід та обмінюватися можливостями. І все буде добре.

Віктор Бобиренко, спеціально для УП