В’язниця Леді Ю
Качанівська колонія давно стала відома далеко за межами Харкова. Тут у 2011-2012 роках відбувала покарання Юлія Тимошенко.
Працівники установи говорять про ту пору неохоче. З усього видно, що тоді колонія переживала не найкращі часи через неочікувану популярність.
Тих, хто би пам’ятав Юлію Тимошенко, кажуть пенітенціарники, тут уже немає. Корпус, де утримувалася політик, наразі законсервований – з огляду на кількість засуджених (зараз тут 275 жінок) у ньому немає потреби.
Про відому арештантку нагадує тільки спеціально огороджена сірим бетонним парканом частина двору. Тут Тимошенко мала би гуляти, але зі своєї кімнати на другому поверсі вона так жодного разу і не спустилася.
У цілому Качанівська колонія нагадує "вільну" в’язницю. Засуджені переміщуються по території без нагляду конвоїрів. Це тому, що установа має статус мінімального рівня безпеки.
Сюди потрапляють жінки, вперше засуджені за злочини легкої та середньої тяжкості. Усі вони вдягнені в однакову уніформу синього кольору, відрізняється тільки взуття і макіяж.
За окремим парканом із колючим дротом – сектор середнього рівня безпеки. Тут відбувають покарання "довічниці". Зараз це – 22 жінки. Усі вони чекають на помилування.
Особливо після того, як 10 квітня цього року з Качанівської колонії вийшла Любов Кушинська. Засуджена за вбивство двох людей жінка, яка так і не визнала свою провину, провела за решіткою майже 28 років.
Кушинська стала першою помилуваною президентом "довічницею".
Нам легше, ніж дітям на свободі
Неспішно йдемо по великому подвір’ю. В очі кидається виблискуючий на сонці купол церкви. На клумбах висаджені квіти, є тут навіть зимовий сад – облагороджують територію самі ув’язнені.
Із приміщення їдальні гучно грає музика. Поряд, у кімнаті телефонних переговорів, засуджені розмовляють по мобільному. Вони майже не звертають уваги на камеру, для них головне – вкластися в дозволені 15 хвилин дзвінка.
Заходимо в житловий корпус. На кожному поверсі стоїть днювальна. Тут є приміщення, де зберігаються особисті речі засуджених – великі сумки стоять у рядок, кожна з них підписана.
У просторих кімнатах на десяток ліжок навіть фіранки у "дівочих" рожевих кольорах. Є душові кабіни і туалет. На поверсі – кухня і куточок з літературою.
Читають тут не менше, ніж у слідчому ізоляторі. Бібліотекар Людмила – найстарша за віком ув’язнена Качанівської колонії, їй 70 років. Наймолодшій засудженій – 20.
– На сьогодні в нас 147 читачів. В основному беруть белетристику і любовні романи. Популярністю користуються Донцова, Устінова, Щитов. Також – класика, – із захватом перераховує Людмила.
В юності, каже, мріяла бути бібліотекарем, але стала бухгалтером. Через професію й опинилася тут.
– Боже мій, у мене стаття 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем – УП), обікрала директора. Аж на 400 тисяч гривень!
3,5 роки я працювала, а потім він мені сказав: "Ти мене обкрадала". Тут перебуваю один рік і 7 місяців, кінець терміну в березні 2020-го, але якщо наша адміністрація поставиться лояльно… – усміхається Людмила і дивиться на заступника начальника колонії з соціально-виховної та психологічної роботи Ірину Євреінову.
– Якщо будете себе гарно поводити, – відповідає вона.
– За великим рахунком, нам тут легше, ніж нашим дітям на свободі. Я тут нагодована, сплю в нормальних умовах, до мене гарно ставляться, маю роботу нормальну, – підсумовує Людмила.
Окрема кімната в колонії призначена для щасливиць, що за шість місяців опиняться на свободі. Тут вони проходять підготовку до звільнення: вчаться готувати, сервірувати стіл, користуватися побутовою технікою.
До речі, у колонії мають змогу отримати середню та вищу освіту. Тих, хто опановує спеціальність (кухар, будівник, швачка), зараз у колонії 55.
Поряд з навчальними класами, де стіни обвішані мапами та плакатами, розташувалася кімната релаксу з кріслами, телевізором та акваріумом. Також тут є окреме приміщення для рольових ігор і тренінгів.
Цим корпусом нас водить психолог Оксана. Вона каже, що частіше за все до неї жінки йдуть з проблемами особистого плану.
– Часто приходять з питаннями родинного характеру: як налагодити відносини з родиною, подолати труднощі з дітьми, чоловіком. Засуджені – такі ж жінки, як і всі інші. Звісно, буває, що діляться тим, що наболіло, адже люди перебувають у замкненому просторі, а це важко.
Не можна грюкати дверима
Серйозних конфліктів, кажуть працівники колонії, серед жінок майже не буває. Вони воліють стримуватися, аби не порушувати внутрішній порядок.
– Як таких конфліктних ситуацій у нас немає. Так, жінки емоційніші за чоловіків. Вони можуть розлютитися, покричати один на одного, побігти покурити, але конфліктів не влаштовують. Усі хочуть швидше додому, – говорить Ірина Євреінова.
Про те, що колонія вчить змирятися, каже і 32-річна Ірина. Її родина проживає в Чернігові, а вона – вже два роки в колонії в Харкові.
– Мені залишилося ще 8 місяців. Я йду за статтею наркотиків. Чоловік вживав, організував злочинну групу, а на мені були банківські карти. Ну… Я знала. Вдома мене чекає чоловік, син і мама. Тут я навчилася бути швачкою, а ще – миритися. Тут не можна просто грюкнути дверима, як на свободі, треба налагоджувати відносини, а простіше іноді промовчати, – каже Іра.
Вона вже знає, яким буде її життя на волі: жінка зробить вишиванку для сина і стане адвокатом.
До речі, рукоділлям тут займаються всі. Останнім часом жінки виконують держзамовлення – шиють військову форму.
Йдемо до воріт колонії. Нарешті, "вільна".
Читайте також: "Заборонені предмети ховають у капцях і зефірках". Як живе колишнє СІЗО, куди потрапили Штепа і Зайцева
Юлія Ворона, спеціально для УП
