Україна: завершення формування політичної нації
Основою сучасної сильної української держави має виступати модерна українська нація. Ми зараз перебуваємо на завершальному етапі її формуванні.
Я вважаю, що ідентичність української політичної нації сьогодні фактично перебуває на завершальній стадії свого формування. Ідентичність у розумінні тотожності, спільності сприйняття дійсності, подібності, однаковості думання та поведінки більшості українського соціуму.
Звичайно, в силу історичних причин та обставин у різних регіонах глибина національної консолідації є різною.
Взагалі ідентичність (дехто вживає термін національний характер) – це категорія історична. У різні періоди вона має різний набір характеристик. Але це саме ті характеристики і властивості, які відрізняють українців від інших націй і об'єднують між собою.
Про особливості українського національного характеру
Майже 200 років тому видатний український історик Микола Костомаров досить вдало визначив основні риси українського національного характеру.
За його версією, українців найбільше характеризує прагнення до свободи, що, як правило, розвивається в бік особистої сваволі, непевність форм, непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення чогось нового і руйнування вже створеного. Це все те, що неминуче виникає від переваги особистості над спільнотою.
Інший український мислитель Пантелеймон Куліш висловлювався ще різкіше. Він вважав, що основною драмою українців є "постійний конфлікт між державницьким началом та руїнницьким".
Юрій Шевельов наголошував на трьох основних історичних проблемах українства: Москва, провінціалізм і кочубеївщина.
А Іван Лисяк-Рудницький влучно додавав такий важливий фактор у формуванні української ідентичності, як гальмівна роль номадів (кочівників), що пригнічували розвиток нації. Але водночас це відігравало мобілізуючу роль, яка проявилася у феномені козацтва та мілітарному дусі. Це формувало виховання тодішньої української еліти в настроях лицарства і благородства.
Цитовані вище характеристики відображали (і значною мірою продовжують відображати) різні аспекти й особливості українського характеру, які прямо випливали з межового, пограничного положення України між східними та західною цивілізаціями.
Новочасна історія ХХ століття глибоко і травматично вплинула на українську ідентичність. Українці пережили подвійну трагедію, коли східна (більшовицька) навала у 20-х роках змінилася на західну (нацистську) у 40-х.
В обох випадках Україна була головною ціллю війни. Це блискуче довів Тімоті Снайдер у своїх роботах, де ствердив, що Україна була причиною Другої світової війни. Захоплення України було головною метою Гітлера в його завоюванні життєвого простору на Сході.
Загальний демографічний результат для України у ХХ столітті виявився катастрофічним.
За переписом 1926 року, в СРСР проживало 77,8 мільйонів росіян і 31,2 мільйонів українців. У 1937 році росіян стало 93,9 мільйонів (+21%), українців – 26,4 мільйонів (-15%).
Тобто українців стало на 4,8 мільйонів менше. Як стверджують демографи, за звичайного приросту населення українців у 1937 році в СРСР мало б бути 37,8 мільйонів (джерело – журнал "Фінанси і Кредит", 1990 рік).
Втрати України у Другій світовій війні склали 5,5 мільйонів цивільного населення і 2,5 мільйона на фронті. Для порівняння, втрати росіян – 1,8 мільйона цивільних і 3-4 мільйони на фронті.
Україна у ХХ столітті пройшла через національну революцію 1917-1921 років, яка пробудила націю до життя, голодомор 1932-1933 років і Другу світову війну, які забрали життя чверті нації, героїчну боротьбу УПА в 40-50 роках ХХ століття, дисидентство 60-х, зрештою – відновлення незалежної держави у 1991 році і два великих спалахи світового масштабу: Помаранчеву революцію та Революцію Гідності.
Що маємо зараз?
У 2016 році український центр імені Разумкова провів масштабне соціологічне опитування, яке стосувалося основних проблем формування сучасної ідентичності української нації.
Основний висновок цього дослідження полягав у тому, що ключовою проблемою в цьому питанні є брак довіри у відносинах між громадянами України.
Водночас оприлюднені дані впевнено свідчать, що процес формування ідентичності українського соціуму подолав екватор, хоча ціла низка серйозних проблем все ще зберігаються і вимагають свого вирішення.
Наведу деякі цифри з цього дослідження.
Спільна ідентичність на сьогодні практично сформована в Західній Україні (з ядром у Галичині) і Центральній, де основні мовно-ціннісні характеристики є практично однаковими. Складнішою є ситуація на Півдні і Сході, а особливо на Донбасі, де характеристики значно більш строкаті й мозаїчні.
Серед жителів України домінує громадянське (політичне) розуміння сучасної української нації з яскраво вираженим культурним компонентом (громадяни різних регіонів у своїй більшості визначають свою приналежність до української культурної традиції).
Справді серйозних проблем є три.
Перша – відсутність консенсусу щодо того, як має виглядати в майбутньому українська нація: вона має сформуватися як плавильний котел, де всі етнічні групи вливаються й асимілюються українським етносом, чи збережеться єдність у різноманітності різних етнічних груп.
Громадяни поділилися в цьому питанні практично навпіл: 41% громадян вважають, що в Україні треба розвивати і зберігати різні культурні традиції, а 36% переконані, що треба зближувати і зливати їх з культурою українського етносу.
Другою проблемою є те, що приблизно 30% громадян у південно-східних регіонах і на Донбасі вважають українців україномовних і російськомовних двома різними народами.
Третя велика проблема – це уявлення про українців і росіян як про два братніх народи. У 2013 році так вважали 61%, а в 2016-му – 51% (і це після трьох років російської агресії).
Можливо, дехто здивується, але в Західній Україні так вважають 28% населення. Не згідні з цією думкою в Україні 34%.
Мова як один з основних маркерів національної ідентичності
92% жителів України вважають себе українцями за національністю. Правда, тільки 70% з них сприймають українську мову як рідну і лише 55% розмовляють нею вдома.
У регіональному розрізі картина ще більш диференційована. Наприклад, на Донбасі українську мову рідною вважають приблизно 28% населення, а розмовляють лише 7,6%. Тоді як російська рідна для 66%, а розмовляють нею 90,5%. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що в цьому регіоні українцями за національністю називають себе 60% населення.
Дещо краща картина на Сході – Харківщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя. Тут українська рідна для 43%, розмовляють нею вдома 29%. Відповідно, російська рідна для 52%, а розмовляють нею 67%. Причому Дніпропетровщина в цьому питанні виразно тяжіє до Центральної України.
І відносно краща від цих двох регіонів ситуація на Півдні України – Херсон, Миколаїв, Одеса. Тут українська є рідною для 63%, а переважно розмовляють нею 33,5%. Відповідно, російська є рідною для 31%, але розмовляють нею 60,5%. Водночас 42% жителів Півдня вважають, що українську мову треба знати, а в дома спілкуватися мовою, хто якою хоче.
У відповідь на запитання, що на думку громадян України є основою для єднання, 62% респондентів вважають, що це має бути спільне бачення майбутнього. 59% припускають, що це може бути спільна історія. При цьому 32% переконані, що це можуть бути спільна історія з Росією і Білорусією.
У питанні, куди буде розвиватися Україна в майбутньому, 37% опитаних впевнені, що Україна буде розвинутою європейською країною, 21% – що вона буде розвиватися особливим шляхом, 5% – що ми перетворимося на країну третього світу і 3% – що Україна зникне з карти світу.
Куди і як нам рухатися далі?
Відповідь на це запитання залежить від того, яке політичне рішення ми приймаємо кожен для себе: чи ми хочемо розвивати й культивувати риси ідентичності, які інтегрують регіональні відмінності в єдиний організм, чи прагнемо підкреслювати ці відмінності, доводячи їх до протилежностей.
В обох випадках результати виявляться різними.
Я хочу дати кілька власних відповідей на найбільш важливі питання, що стосуються описуваної теми:
1. Якщо ми прагнемо збереження України, щонайменше в її нинішніх кордонах, то в питанні ліберального чи етнічного розуміння сучасної української нації (національної ідентичності) ми однозначно повинні прийняти громадянське (політичне) її розуміння.
А саме: українцями (українськими громадянами) ми вважаємо кожного, незалежно від походження, раси і віри, хто визнає себе належним до української спільноти, знає і шанує українську історію, поважає і розмовляє українською мовою, хоче спільно розбудовувати українську державу і український простір.
Іншими словами, головна ознака приналежності до модерної української нації – це свідома воля людини бути належною до неї.
2. Тому зовсім не потрібно визнавати росіян в Україні як окрему етнічну підгрупу, що теоретично може бути альтернативною до росіян у самій Росії.
Росіян (російськомовних, російськодумаючих), кількість яких в Україні на сьогодні зменшилася приблизно до 15%, слід спокійно і поступово інтегрувати в українську спільноту.
Хто не захоче цього прийняти – має вибір. Росія поряд.
3. Що головніше сьогодні: рятувати окуповану частину Донбасу чи просувати українську реконкісту на Схід і Південь?
Для мене відповідь очевидна – просувати українську реконкісту на Схід та Південь, включаючи неокуповану частину Донбасу.
Піднімати там економічні та соціальні стандарти, розвивати українську культуру, конкурентну освіту, українізовувати науку, бізнес та сферу управління. Це створить основу для повернення окупованих територій, коли настане відповідній момент.
4. Що найголовніше сьогодні для українців: укріпляти власну ідентичність чи визначатися в бік Європи, яка сама переживає внутрішні випробування і власну трансформацію?
Українці мають довершити формування себе як політичної нації і збудувати власну державу (в розумінні сильних інституцій), використовуючи найкращі європейські зразки. Питання конкретної форми, глибини і рівня інтеграції в європейську спільноту ще належить до майбутнього і залежить не тільки від бажань України.
Наостанок ще один важливий момент.
Я вважаю, що сучасна українська політична нація остаточно відбудеться не тоді, коли буде забезпечено домінування української мови в усіх регіонах України. Це необхідна, але недостатня умова.
Українська політична нація остаточно відбудеться тоді, коли буде досягнуто домінування однакової етичної традиції.
А саме – однакового розуміння добра і зла.
Тарас Стецьків, громадський і політичний діяч, народний депутат України I-IV, VI скликання
Спеціально для УП
