"Закон Ківалова-Колесніченка" скасовано. Що далі?
Мовне питання нарівні з цивілізаційно-інтеграційним вектором зажди були, так би мовити, тими основними стовпами, на яких трималися передвиборчі кампанії не одного покоління українських політиків.
Політики наліво і направо щедро роздавали обіцянки про єдину, другу, третю, надцяту державну мову… Ну, і щоб втримати рівень електоральних симпатій, ті, хто проривалися до влади, щоразу розвертали вектор мовної політики на 180 градусів.
Про наслідки таких коливань для української державності сьогодні, звісно ж, можна говорити багато.
Проте наразі маємо куди актуальніший клопіт – у зв’язку з рішенням Конституційного суду про визнання неконституційним закону "Про засади державної мовної політики", прозваного в народі "законом Ківалова-Колесніченка", експерти порушують мовне питання в контексті прогнозування осяжного майбутнього.
Чи розділить це рішення українське суспільство в черговий раз, та ще й на фоні війни? Ось головне питання.
По-перше, заради справедливості варто зазначити, що неконституційним суд визнав, по-суті, навіть не сам зміст скандального закону, а процедуру його ухвалення.
Зокрема, йдеться про такі регламентні порушення, як відсутність висновку комітету до законопроекту, підготовленого до другого читання, відсутність обговорення законопроекту в другому читанні, а також позбавлення депутатів права внести свої правки, блокування виступаючих, фізичне перешкоджання голосуванню і кнопкодавство.
"Конституційний Суд дійшов висновку, що порушення конституційної процедури розгляду та ухвалення проекту закону №9073 на вечірньому пленарному засіданні Верховної Ради 3 липня 2012 року мали системний характер та істотно вплинули на остаточний результат ухвалення закону.
Викладене є підставою для визнання закону неконституційним згідно з частиною першою статті 152 Конституції України", – сказано в рішенні суду.
Довідково:
Закон "Про засади державної мовної політики", авторами якого були народні депутати від Партії регіонів Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко Рада ухвалила в липні 2012 року.
Документ встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов (фактично, передбачає можливість офіційної двомовності), якщо кількість носіїв цих мов у регіоні не менше 10% від населення, а в окремих випадках й менше 10%.
У 2014 році парламент проголосував за скасування цього закону, проте виконувач обов'язків президента Олександр Турчинов відмовився підписувати це рішення, пояснивши таку позицію необхідністю підготовки та ухвалення нового закону.
У лютому 2015 року Конституційний суд відкрив провадження за конституційним поданням 57 народних депутатів щодо відповідності конституційності цього закону.
Чи не першою на міжнародній арені з критикою рішення Конституційного суду виступила, звісно ж, Угорщина, яка останнім часом активно збільшує кількість нападок у бік України щодо мовного питання, зокрема що стосується мовної статті новоприйнятого закону України "Про освіту".
"Український уряд поставив перед собою дві націоналістичні цілі: запобігти навчанню нацменшин рідною мовою, а інша – завадити їм розмовляти рідною мовою", – заявив міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто.
Пан міністр не розібрався в суті рішення Конституційного суду, яке базувалося не так на змістовній частині закону, як стосувалося процедури його ухвалення. З іншого боку, не виключено, що суть цього рішення пана Сіярто просто-на-просто не цікавить.
Звісно, знайдуться такі, хто не погоджується з рішенням КС. Хтось наголошує на тому, що за критерієм порушення регламенту під час голосування під загрозою неконституційності мають всі підстави опинитися чимало ухвалених у країні законів.
Але як би там не було, та стосовно цього конкретного випадку вважаю, що Україна та українці наразі дозріли до такого рішення, і воно піде нашій державі тільки на користь.
У часи Революції Гідності, коли анексували Крим, Турчинов не ризикнув ухвалити вольове рішення й завізувати скасування "закону Ківалова-Колесніченка", адже ризики були занадто високими, а наслідки дійсно могли бути непрогнозованими. І це виправдано.
Але, як стверджує політична наука, саме мова – одна з головних ознак нації. Те, що вирізняє її з-поміж багатьох у глобалізованому світі.
Зараз Україна остаточно зробила як власний цивілізаційно-інтеграційний вибір, так і серйозно зайнялася питанням своєї ідентичності; поряд зі збройною відсіччю окупанту активізувала боротьбу за державність та своїх громадян і на культурному фронті.
Нарешті ми бачимо те, що було відсутнім впродовж всього періоду незалежності – чітку і послідовну культурну політику, зокрема її мовний аспект.
Квотування української мови на радіо і ТВ, новий освітній закон, ініціатива президента щодо обов'язкової присутності української мови у сфері послуг, а зараз і це рішення – є ланками в ланцюжку на підтримку державної мови.
Як наслідок – народжуються нові високоякісні україномовні фільми та серіали, на радіо і ТВ звучить прекрасна українська музика, українською мовою розмовляти стає модно.
І найголовніше – попри побоювання та деякий скепсис усе це сьогодні позитивно сприймається українським суспільством.
Мова за багато років нарешті стає в Україні тим фактором, який не розколює суспільство, а навпаки – об’єднує.
Наразі в парламенті зареєстровано аж чотири законодавчі ініціативи (законопроекти №5556, №5669, №5670 та №5670-д ), покликані врегулювати мовне питання.
І хоча деякі з них очікують свого розгляду вже більше року, актуалізується це питання саме зараз – після рішення Конституційного суду.
Адже відповідно до нього, "закон Ківалова-Колесніченка" визнано неконституційним, і це означає, що останній втрачає чинність у день ухвалення такого рішення, тобто з 28 лютого 2018 року.
Таким чином, маємо досить рідкісну ситуацію, коли утворюється законодавчий вакуум, бо втрата чинності законом не означає відновлення дії попереднього.
Отже, виходить, що на сьогодні єдиним документом, що регулює мовне питання в Україні, є Конституція (стаття 10), у якій статус української мови закріплено як державної.
Проте, звісно, цього не достатньо. Аби уникнути маніпуляцій у трактуванні цієї статті, потрібна законодавча деталізація. І що швидше це буде зроблено, то краще.
Та чи зможуть парламентарі, працюючи над заповненням законодавчого вакууму, згуртуватися? Чи зможуть винищити загальнонаціональні інтереси над власним політичним его?
Чи зможуть не припуститися помилки ще раз і таки ухвалити закон, який би остаточно консолідував суспільство та зробив Україну сильнішою?
Дуже сподіватимемося, що зможуть.
Олег Петровець, політичний експерт, спеціально для УП
