Чому війна в Україні, а українська зброя йде за кордон?
Щороку Стокгольмський міжнародний інститут дослідження миру (Stockholm International Peace Research Institute – SIPRI) оприлюднює доповідь "Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека".
У ній представлені результати досліджень глобальних продажів зброї та військово-технічного співробітництва країн світу.
Згідно з даними SIPRI, уже майже 10 років Україна входить у топ-десятку найбільших постачальників товарів військового призначення у світі.
У 2009-2013 роках це було 8-е місце у світовому рейтингу з часткою забезпечення світового ринку у 3%. У період 2012-2016 років Україна закріпилася на 9-му місці з відповідною часткою у 2,6%.
Додамо, що протягом 2009-2013 років рейтинг постачальників товарів військового призначення у світі очолювали США (частка ринку – 29%), РФ (частка ринку – 27%) і Німеччина (частка ринку – 7 %).
Протягом 2012-2016 років США і РФ зберегли перші позиції в рейтингу (з відповідними частками ринку – 33% і 23%), а на третє місце вийшов Китай (частка ринку – 6,2%).
На ринку українського експорту нашими партнерами є Китай, Індія, США, Таїланд, В’єтнам, ОАЕ, Ірак, Польща, Хорватія, Ефіопія, Алжир, Нігерія, Замбія, Азербайджан, Білорусь, Туреччина, країни Близького Сходу та Азіатського регіону.
З 2015 року – року визнання Верховною Радою Росії державою-агресором – динаміка експортної спроможності підприємств оборонно-промислового комплексу України зростає (за даними звітів Державного концерну "Укроборонпром").
Зокрема, у 2015 році Україна відвантажила експортну продукцію на 567 мільйонів доларів, у 2016 році – на 769,5 мільйонів доларів, що на 25% більше, ніж у попередньому.
Протягом першого півріччя 2017 року обсяг експорту озброєння та послуг спеціального та подвійного призначення підприємств учасників Державного концерну "Укроборонпром" склав 345 мільйонів доларів.
Зріс і портфель замовлень: станом на 31 грудня 2016 року портфель замовлень складав 1 мільярд 446 мільйонів доларів, а станом на 1 липня 2017 року – оцінювався у 2,37 мільярда доларів.
Цей напрямок діяльності є зрозумілим. Вартість виробництва одного танка "Оплот" становить близько 4 мільйонів доларів, експортна вартість такої одиниці – майже 5 мільйонів доларів.
Експортна вартість модернізованого танку Т-64БМ "Булат", основою якого є законсервований старий Т-64, складає 1 мільйон доларів.
Щодо вартості бронетранспортерів – командирський бронетранспортер БТР-4КЕ за 1,48 мільйона доларів та бронетранспортер БТР-4 за 1,248 мільйона доларів Ірак прийняв від України наприкінці березня 2013 року.
Отже, зростання обсягів експорту надає національному виробникові можливість для залучення валютних ресурсів. А це – впевнений крок до зміцнення і нарощування власного виробництва.
Враховуючи динаміку доволі стрімкого зростання обсягів експорту, Україна, вірогідно, зможе наздогнати конкурентів та навіть увійти в топ-5 найбільших світових експортерів зброї.
Принаймні, саме таку мету ще 2015 року задекларував Державний концерн "Укроборонпром", до складу якого входять 134 підприємства оборонно-промислового комплексу України.
Проте чи має ця амбітна мета бути безперечним пріоритетом?
Цілком логічним було б припустити, що чотири роки військової агресії РФ на Донбасі мали б стимулювати українську владу спрямувати розвиток роботи національного оборонно-промислового комплексу на забезпечення внутрішніх воєнних потреб.
Це створило б необхідні передумови для ефективної відсічі збройній агресії РФ на окупованих територіях і гарантованого захисту державних кордонів України.
Утім, незважаючи на власні експортні амбіції, звіти "Укроборонпрому" свідчать, що українські виробники не мають належного попиту на внутрішньому ринку.
Водночас більшість великих оборонних підприємств країни мають державне оборонне замовлення лише на рівні 5-10% від їхніх потенційних можливостей.
Слід додати, що Україна продовжує купувати імпортну продукцію військового призначення (звіт ДК "Укроборонпром" за 2016 рік): бронетехніку, ракетні комплекси протиповітряної оборони, двигуни до бронемашин, бронежилети, авіаційні двигуни для літаків, радіолокаційні станції тощо у Франції, США, Канади, Польщі, Італії, Туреччини.
Чому імпорт продовжується і надалі – питання риторичне, адже Україна має власні виробничі потужності для вироблення наведених вище позицій.
Відверто дивує і той факт, що в розподілі видатків державного бюджету України на 2018 рік на закупівлю і модернізацію озброєння та військової техніки виділено лише 2,7 мільярда гривень, що в півтора рази менше, ніж минулого року (4,5 мільярда гривень відповідно).
Розподіл видатків державного бюджету України на 2018 рік передбачає і певний змістовний "перекіс". Видатки на утримання керівництва та військового управління ЗСУ зростуть у 1,3 рази – з 384,5 мільйонів гривень до 500 мільйонів гривень.
У той же час, значно меншою мірою зростуть видатки на соціальне забезпечення українських військових:
– будівництво (придбання) житла для військовослужбовців ЗСУ (з 751 мільйона гривень у 2017-му до 857 мільйонів у 2018 році);
– медичне лікування, реабілітацію та санаторне забезпечення особового складу ЗСУ (1,9 мільярда гривень до 2,4 мільярдів);
– забезпечення діяльності ЗСУ та підготовку військ (з 52 мільярдів гривень до 60 мільярдів відповідно).
Отже, про створення умов для формування соціального престижу професії військового та підвищення трудової мотивації особового складу ЗСУ наразі не йдеться.
Додамо до цього й те, що вітчизняне оборонне замовлення виконується на виробничих фондах, рівень зношення яких складає 67%, а на деяких підприємствах – 80%.
Цей напрямок інвестування, на нашу думку, видається стратегічним за сучасних умов, а такий рівень зношення –яскравий показник відсутності системного підходу держави в модернізації національного оборонно-промислового комплексу.
Погодьтеся, що за таких умов складно уявити стримування, а тим паче і відсіч військовій агресії РФ на Донбасі.
Слід нагадати, що відповідно до Воєнної доктрини України, актуальною воєнною загрозою для України є збройна агресія і порушення територіальної цілісності (тимчасова окупація РФ Криму, міста Севастополя та військова агресія РФ в окремих районах Донецької і Луганської областей).
Чому влада не піклується про наших військових належним чином? Чому не забезпечує власні ЗСУ якісним озброєнням вітчизняного виробництва?
Отже, ми або збираємося виграти війну на ентузіазмі невмотивованих військових, або воювати насправді не збираємося.
Юрій Георгієвський, доктор юридичних наук, голова Координаційної ради ГО "ЕкспертиЗА Реформ"
Спеціально для УП
