Антикорупційний суд. Погляд під різними кутами
Рішення про створення в Україні антикорупційного суду на офіційному рівні ухвалили ще у 2016 році, коли в стінах Верховної Ради законом став документ під назвою "Про судоустрій і статус суддів".
Передбачалося, що після цього парламентарі оперативно ухвалять окремий закон, і суд запрацює якнайшвидше.
Крім того, у меморандумі з МВФ від 2017 року кінцевим терміном створення суду було зазначено кінець березня 2018 року.
Проте, як це часто буває в Україні, не так сталося, як гадалося.
Від старту судової реформи під тиском міжнародної експертної спільноти парламентарі реєстрували і під тим же тиском "бракували" вже два законопроекти (№6011 та №6529).
Наразі на розгляді народних обранців перебуває президентська ініціатива, яку, очевидно, якщо проголосують, то під тиском тих же іноземних партнерів і не в такому вигляді, у якому її подано зараз.
Ну а сам антикорупційний суд, відповідно, аж ніяк не встигне запрацювати до визначеного в угоді з МВФ терміну.
У зв’язку з цим виникає чимало запитань на кшталт: а як же тепер співпраця з МВФ, якими можуть бути наслідки і так далі. Але найголовнішим питанням, безперечно, залишається: невже антикорупційну тріаду (НАЗК – НАБУ і САП – Антикорупційний суд) так і не буде замкнено?
У такому разі прогнози більшості експертів виглядають сумно, адже без антикорупційного суду подолати хабарництво і "договорняки" на найвищому рівні навряд чи вдасться. А це означає остаточний провал реформи і руйнування наших мрій про європейську не лише територіально Україну.
На щастя, робити якісь остаточні невтішні висновки поки що рано, адже дискусію довкола появи останнього, третього, елемента в українській антикорупційній системі не те що не закрито. Навпаки – вона в самому розпалі.
І точиться ця дискусія якраз довкола вищезгаданого президентського законопроекту "Про Вищий антикорупційний суд".
Звісно, сам факт ухвалення рішення про створення такого органу – вже позитив. Адже очевидно, що тими силами, які зараз є, антикорупційну реформу Україна "не тягне".
Серед плюсів президентського законопроекту також можна виділити положення, згідно з якими до відбору суддів залучаються міжнародні експерти, а сам суд має окреме фінансування, що збільшує шанси на фаховість та незалежність майбутнього органу.
Разом з цим, ні у Венеційській комісії, ні в МВФ повністю задоволеними законопроектом не зосталися.
Так, у МВФ наполягають, щоб Міжнародна рада експертів, яка буде залучена до відбору суддів антикорупційного суду, мала право непереборного вето щодо кандидатур недоброчесних судів.
Позаяк у законопроекті президента Вища кваліфікаційна комісія, що призначає суддів, може подолати це вето 2/3 голосів від свого складу.
МВФ також переконує Україну прислухалася до рекомендацій Венеційської комісії щодо юрисдикції суду, яка повинна співвідноситися з юрисдикцією НАБУ і САП, а не поширюватися на всі корупційні злочини.
Інакше суд буде просто "завалений" дріб’язковими справами і не зможе сконцентруватися на масштабних корупційних злочинах.
Варто зазначити, що з розтиражуванням критики МВФ у ЗМІ, в українському суспільстві скептичні настрої щодо законопроекту зросли ще більше.
Хоча, на мою думку, це відбулося не зовсім справедливо. Адже кожна медаль має дві сторони. І якщо проаналізувати документ детальніше, можна побачити, що розцінювати спірні положення можна й зовсім під іншим кутом зору.
Так, я ніде не зустрічав характеристики законопроекту як компромісного – такого, який може "примирити" деякі рекомендації Венеціанки з українським законодавством, що не допускає створення в нашій країні спеціальних судів.
Також рідко хто наголошує на наявності в законопроекті запобіжників від перевантаження суду дріб’язковими справами, якої так побоюються в МВФ. А ці запобіжники там є.
Зокрема, передбачено, що суд розглядатиме корупційні справи, якщо розмір заподіяної шкоди буде в 500 і більше разів перевищувати розмір прожиткового мінімуму.
Крім того, не варто забувати й про те, що аби законопроект став законом, за нього повинні проголосувати депутати. Тому все має бути зроблено настільки грамотно, щоб примирити не тільки українське законодавство і рекомендації наших партнерів, але й самих народних обранців між собою.
Отже, під час доопрацювання законопроекту до другого читання, думаю, таку спробу буде здійснено.
До слова, сама ідея створення антикорупційного суду в Україні піддавалася критиці як на експертному рівні, так і на найвищому політичному. Оперували опоненти інституційного новоутворення зазвичай такими аргументами:
– Практика функціонування антикорупційних судів у світі досить неоднозначна. Тому не факт, що в Україні він буде ефективним.
– Такий орган не вписується в українську судову систему. Створення спеціальних судів, яким буде антикорупційний, в Україні заборонено Конституцією.
– Усі суди повинні бути антикорупційними.
– Цей орган нам нав’язують з-за кордону, ніби ми самі не в змозі ухвалювати рішення та керувати власною державою.
Водночас, маємо й контраргументи сторін:
– Дійсно, практика створення антикорупційних судів серед європейських країн є малопоширеною (Хорватія, Словаччина, Болгарія), і бажаних результатів ці органи в основному не приносять.
Разом з цим такі суди можна назвати достатньо ефективними в середньо- і висококорумпованих країнах, до яких слід віднести й Україну.
Таким чином, враховуючи ідею "проміжного характеру" антикорупційних судів у нашій країні, необхідність діяльності яких повинна зникнути з часом, імовірність того, що вони виконають свою функцію – суттєво просунуть антикорупційну реформу – достатньо велика.
– Так, дійсно, стаття 125 Основного закону будь-які особливі суди забороняє, проте дозволяє створення вищих спеціалізованих судів, під формат якого й намагаються підлаштувати концепцію антикорупційного суду.
Ну і навіть якщо подібний суд не вписується в нашу судову систему, а його концепція суперечить Конституції – звісно ж, це проблема, але не більше.
Чи хіба Конституція – небесна істина, а не всього лише правила, які ми встановлюємо самі?
Бо ж коли йдеться про зміну Основного закону в частині форми державного правління по кілька разів за відносно короткий термін, то це можна. А тут у випадку з антикорупційним судом Конституція – незворушна стіна.
Чесно кажучи, виглядає як аргументація потенційного злодія, що виступає проти встановлення камер спостереження.
– Звісно, всі суди повинні бути антикорупційними. В ідеалі. Але, на жаль, українські реалії не такі. Судова система сьогодні – одна з найкорумпованіших інституцій у країні.
Тому без добрячого стусана для топ-корупціонерів, мабуть, таки не обійтися. А цим стусаном якраз і може стати антикорупційний суд.
– З одного боку, політична суб’єктність і полягає в тому, щоб самостійно ухвалювати рішення щодо майбутнього своєї держави. У цьому контексті нотка раціоналізму в заявах деяких народних обранців все ж простежується.
Проте, з іншого боку, йдеться швидше про руку допомоги, яку ми ж самі просили нам простягнути, а не про якогось роду зовнішнє управління. Тому говорити про якесь нав’язування наразі не зовсім правильно.
Як на мене, досить переконливо виглядають як аргументи, якими оперують критики ідеї створення антикорупційного суду, так і контраргументи. Але істина, певно, десь посередині.
Наостанок варто нагадати, що під час економічного форуму в Давосі президент пообіцяв врахувати рекомендації Венеційської комісії та МВФ щодо створення антикорупційного суду. Якою буде в підсумку ця інституція в Україні – до певної міри ще інтрига.
Крім того, не варто забувати й про наявність чотирьох альтернативних до президентського законопроектів, які також чекають свого розгляду народними обранцями.
Олег Петровець, політичний експерт, спеціально для УП
