В’ятрович перестарався

Судячи з кількості згадувань у вітчизняних і зарубіжних ЗМІ та тематичних постів у соцмережах, в Україні з’явилася людина, котра є уособленням сучасного радикального й наступального українського політика.

А оскільки ця людина є урядовим чиновником, який відповідає за одну з найуразливіших і найболючіших українських проблем, то його діяльність привертає критичну увагу як у країні, так і за її межами.

Йдеться про нинішнього директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.

Саме з його діяльністю асоціюється процес масової декомунізації, котрий врешті зрушив з мертвої точки й набув досить динамічного характеру. На думку багатьох, аж надто динамічного.

Ніхто не сперечається, що цю справу треба було вже давно розпочати й закінчити. Українці мають формуватися в новій реальності з власною неперекрученою історією, зі своїми міфами та правдивими героями.

З цим загальним положенням практично всі погоджуються. За винятком окремих персонажів, надто занурених у славне комуністичне минуле.

Значно складніше з іншим: далеко не всі готові сприйняти темп, у якому процес декомунізації проводиться.

Справа навіть не у швидкості, з якою зникають пам’ятники й назви вулиць, майданів, селищ і цілих міст, присвячених лідерам комуністичної доби.

Багатьох дратує поспішність із заміною цих назв на імена українських діячів часів Визвольних Змагань, про яких вони, здебільшого, ніколи не чули. Адже історії України досі не знають.

Старші вчили лише історію СРСР та Компартії Радянського Союзу. А до молодших із різних причин нова наука про нову країну ще не дійшла.

Тому для багатьох не тільки Бандера, Шухевич, Мельник, Бульба й Кук є персоналіями малозрозумілими, далекими і навіть напівворожими. Такими ж є і Петлюра, Винниченко, Грушевський, Липинський, Донцов.

Безумовно, все це – люди ідеї, котрі повстали задля щасливого майбутнього незалежної України.

Чи треба цих людей популяризувати? Однозначно треба. Залишається тільки з'ясувати, у який спосіб.

Чи варто ще не розкриті імена дуже достойних персон нав’язувати непідготовленим до цього людям?

Чи не мудріше було б декомунізованим вулицям і майданам повернути якщо не історичні імена, то прив’язані до природної топоніміки?

А з історичними українськими персоналіями, яких радянська пропаганда міцно пов’язала з образами лютих ворогів і багато років укорінювала ці стереотипи, може, варто поводитися обережніше й делікатніше?

Зачекати, поки вони ввійдуть у свідомість нового покоління як герої українського спротиву й відродження. А вже потім увічнювати їх імена. Переконаний, що для самих героїв це був би значно коротший шлях в Україну, ніж той, що їм нині запропоновано.

Минулого тижня в ЗМІ та соціальних мережах пан Володимир В’ятрович роздмухав неймовірний скандал, пов’язаний з оцінкою творчості радянського барда, поета й актора Володимира Висоцького.

Власне, молодий, енергійний і, безумовно, розумний директор Інституту національної пам’яті давав оцінку не самої творчості Висоцького, а опосередковано попередив український люд про небезпеку, яку може становити для країни цей радянський бард.

Про яку саму небезпеку йдеться щодо символізму й метафорики пісень і віршів Висоцького, яких уже давно ніхто не слухає? Чим його творчість може бути небезпечною для сьогоднішньої України?

Як не дивно, але попри ці слушні запитання, на які, на жаль, Володимир В’ятрович не дав відповіді, у глибинному сенсі він має рацію.

Хто хоч трохи знайомий з характером російських мас-медіа та російської пропаганди, той не може не помітити, що на фоні економічного й морального занепаду в РФ прагнуть створювати позитивний образ імперії.

Нині серед таких позитивних образів лишилася лише Друга світова війна, де росіяни вважають себе головним переможцем фашизму й гітлеризму. Всі інші образи вже практично втратили сенс.

Навіть такі, як російський балет і хокей. Навіть такі, як колишня російська література й кіно. Все наскрізь пронизано якщо не комерціоналізацією, то печаткою агресивного патріотизму.

Тому для пропаганди російського світу, способу життя й політичної системи в хід ідуть усі наявні позитивні образи.

Сентенція В’ятровича про небезпеку Володимира Висоцького й Віктора Цоя – не така вже й дурна, як це намагаються довести люди, неохочі мислити категоріями країни, котра зазнала ворожого нападу з боку Росії.

Це, втім, зовсім не означає, що варто боротися з їхньою творчістю. Ця творчість – уже факт історії, і сьогодні все це зовсім не актуально.

Інша справа – чи варто було в бурхливий український соціум кидати фрази про можливу небезпеку вчорашніх кумирів мільйонів людей?

До чого це привело, крім того, що викликало в багатьох радянську ностальгію і бажання захистити своїх улюбленців? Як і свою молодість.

А поки завзяті захисники національної пам’яті борються з власноруч спорудженими вітряками, минає сторіччя підписання Четвертого Універсалу Центральної Ради, котрим вперше в історії проголошено створення незалежної країни.

Чи варто нагадувати про символізм таких речей? Чи варто підкреслювати, що держава має забезпечити тривалу інформаційну кампанію на утвердження пам’яті відомих українських персоналій? А також перебіг визвольних змагань і уроків, котрі випливають з їхніх поразок.

На жаль, усього цього на державному рівні не зроблено. Усе пройшло якось фрагментарно й не дуже переконливо. Очевидно, нинішній політичній еліті значно ближчі проблеми власного бізнесу, і вона не надто переймається формуванням національної свідомості.

Залишається сподіватися, що колись на зміну цьому політичному класу прийде гарно освічене середовище, котре надасть питанням власної історії глибшого й конструктивного змісту й уникне проблем конфронтації людських цінностей.

Віктор Мороз, політичний оглядач, спеціально для УП