За невизнання Росії агресором – тюрма?
5 грудня у Верховній Раді зареєстровано досить суперечливий законопроект під номером 7354 "Про кримінальну відповідальність за заперечення факту воєнної агресії Російської Федерації до України".
Документом передбачається доповнити Кримінальний кодекс України статтею "Публічне заперечення факту воєнної агресії Російської Федерації до України".
Таким чином, законотворці пропонують карати за публічне заперечення факту воєнної агресії РФ до України, а також виготовлення і розповсюдження матеріалів з таким запереченням штрафом від трьох до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до п’яти років.
Якщо ті самі дії вчинено службовими особами або вчинено повторно – порушникам закону загрожуватиме позбавлення волі на строк до п’яти років.
З одного боку – виправданий крок воюючої країни, яка намагається цю війну за власну цілісність виграти. З іншого – а як же свобода слова, що є одним з основних демократичних принципів, які сповідує Європа?
Хіба не європейську Україну ми сьогодні будуємо?
Як зазначається в пояснювальній записці до законопроекту, карати за публічне заперечення факту воєнної РФ проти України кримінальною відповідальністю необхідно, оскільки "причетні до цього особи фактично виправдовують злочинні дії російської влади, спрямовані на порушення територіальній цілісності і суверенітету України і знищення України як держави".
Здавалося б, цілком патріотична ініціатива. Разом з тим, хіба не мають рації і ті, хто апелює до європейського вибору України, де свобода думки і слова – це не просто гасло, а недоторканний принцип, який означає можливість мати власну думку з приводу будь-чого і відкрито її висловлювати?
Мало того, це не просто абстрактна цінність, а норма, закріплена законом. Крім низки міжнародних актів ("Загальна декларація прав людини", "Конвенція про захист прав людини і основних свобод" тощо), зазначений принцип можна знайти і в національному законодавстві, при чому, на найвищому рівні – конституційному.
"Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір", – йдеться в статті 34 Конституції України.
Крім цього, запропоноване нардепами табу може викликати й інші запитання.
По-перше, чи доречним буде в цій ситуації використання методу прямих заборон, адже, як відомо, ефект у таких випадках буває зовсім протилежним?
По-друге, обґрунтовуючи свою ініціативу, автори законопроекту посилаються, зокрема, на парламентську постанову від 27 січня 2015 року про звернення Верховної Ради до ООН, Європарламенту, ПАРЄ та інших європейських інституцій щодо визнання Росії державою-агресором.
Проте варто зазначити, що на законодавчому рівні навіть в Україні Росію досі не визнано агресором – законопроект, яким це передбачається, (більше відомий як "законопроект про реінтеграцію Донбасу") наразі чекає на друге читання в сесійній залі.
Таким чином, законопроект від 5 грудня 2017 року виглядає, як мінімум, дещо передчасним.
По-третє, а як же тоді бути з депутатською недоторканністю, яку, нагадаємо, в Україні досі не скасовано? До слова, складається вона з двох частин:
А) імунітету (означає, що законне обмеження особи депутата в реалізації права на особисту недоторканність і деяких інших прав, пов'язаних з індивідуальною свободою, можливе лише з дозволу парламенту) та
Б) ідемнітету (означає, що депутат не несе юридичної відповідальності поза парламентом за свої висловлювання і голосування у парламенті та його органах, а тому не може бути притягнений до відповідальності за такі діяння й після того, як втратить статус члена парламенту).
І навіть якщо депутатську недоторканність у нашій країні скасують, то станеться це, швидше за все, не раніше 2020 року і тільки в частині імунітету.
Зважаючи на це, незрозуміло, яким чином запропонований до ухвалення законопроект поширюватиметься на народних обранців – основних творців української політики.
Разом з тим, саме багаторічна відсутність адекватної інформаційної політики, недостатнє акцентування на патріотичному вихованні та ігнорування систематичного пронизування України російською пропагандою значною мірою зробили можливою ту невтішну ситуацію, у якій опинилася наша країна сьогодні.
Виходячи з цього, не погодитись з логікою авторів згаданого законопроекту дійсно складно. Бо ж в умовах ведення гібридної війни, де одним з основних фронтів є пропагандистський, допускати проросійські висловлювання, особливо в лавах держслужбовців, – основна запорука програшу.
Та й щодо Конституції не все так однозначно.
Справа в тому, що та ж сама 34 стаття Основного закону, яка закріплює принцип свободи думки та слова, говорить: "Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку…". Саме такі цілі й ставляться в законопроекті, а отже – документ не суперечить Конституції.
І основне.
У час, коли на Донбасі і досі гинуть українські захисники, у голові ще свіжа пам'ять про подвиг Героїв Небесної Сотні, а в серці й досі кровоточить рана від болючих втрат, заперечувати факт російської агресії проти України, я би сказав, аморально. Багато українців розцінили б це як особисту образу.
Юридичні тонкощі – річ, яку можна вирішити. Але шукати чистої істини там, де межа надто тонка – невдячна справа.
Життя інколи примушує робити дуже чіткий вибір. Саме таку ситуацію, як на мене, маємо й у цьому випадку. На вагах терезів з одного боку – демократичні права людини, які можуть бути обмежені, а з іншого – мораль, совість та боротьба за власну державність.
Що повинно переважити? Запитання риторичне.
Олег Петровець, політичний експерт, спеціально для УП
