Виборча реформа як панацея. Чому цього замало?

7 листопада парламентарі, як усі говорять, "несподівано" навіть для себе проголосували за зміну виборчого законодавства на користь пропорційної системи з відкритими списками.

З цього приводу серед експертів виникла, так би мовити, "паніка", викликана нерозумінням, як таке взагалі могло трапитись. Адже і члени провладної коаліції, й опозиціонери в один голос кричали, що це неможливо.

Та поки прихильники законодавчих трансформацій у виборчій сфері поспішають святкувати перемогу, хочу сказати, що загальної ейфорії від цієї події розділити не можу.

По-перше, наразі йдеться лише про перше читання. По-друге, не зовсім розумію, яка різниця між тим, аби купити собі місце в парламенті безпосередньо в партійних лідерів, і тим, щоб витратити чесним/сумнівним способом закумульовані фінанси на гречку для підкупу виборців?

Бо ж, якщо розібратися, проголосований законопроект не виключає ймовірності ні того, ні іншого. Та й справа не тільки в цьому.

Для початку в двох словах про законопроект, а точніше – проект виборчого кодексу авторства Ємця-Черненка-Парубія, який і "зробив" чергову політичну сенсацію. Цей документ зареєстровано ще в лютому 2015 року, але рука законодавця дотягнулася до нього тільки зараз.

Проект трішки не дотягує до символізму, бо конституційний склад парламенту – 450 депутатів, а сторінок він має 437. А так би на кожного депутата припало по сторінці тексту, бо ж бажання народних обранців читати більше часто викликає серйозні сумніви. Жарти жартами, але зараз не про це.

Хоча проект кодексу охоплює регламентування проведення виборів, починаючи від парламентських та президентських і аж до місцевих, проте найбільшу цікавість викликають зміни в частині виборів народних депутатів. Так, чинну наразі змішану виборчу систему пропонують замінити пропорційною, але з відкритими партійними списками.

Що це означає?

Територію України планується розділити на 27 регіональних виборчих округів. А партії формуватимуть кілька списків –  загальнодержавний та регіональні. Таким чином, у кожному виборчому окрузі партія матиме окремий список кандидатів.

Виборці ж отримають можливість проголосувати як за регіональний список партії в цілому, так і за конкретного кандидата за бажання. Крім того, прохідний бар’єр для партій, відповідно до проекту, знизять з 5% до 4%.

У пояснювальній записці законопроекту йдеться, що ініціатива

"дозволяє персоніфікувати голосування ("відкриті" списки кандидатів), що вимагає запровадження регіональних виборчих округів, і водночас зберегти стимули до підтримки загальноукраїнського характеру політичних партій, недопущення їх регіоналізації, що може нести загрозу поглиблення міжрегіональних конфліктів та дестабілізації ситуації в державі".

З такими аргументами дійсно важко не погодитися. Непогано було б, якби і стимули до партійного будівництва в Україні були, і виборці обирали до парламенту дійсно лише тих людей, яким довіряють.

Варто наголосити, що ідеальних виборчих систем, які би повністю нівелювали всі ризики різного роду маніпуляцій, просто не існує. Кожна має як свої плюси, так і мінуси.

До прикладу, мажоритарна – найкраще забезпечує дотримання принципу персоніфікації: депутат не втрачає зв'язку із виборцями. Проте за цієї системи партіям складніше нести політичну відповідальність за тих, кого обрали виборці. Крім цього, виникає таке специфічне явище як "скуповування депутатів".

За пропорційної ж виборчої системи все навпаки – у партій-переможців з’являється більше можливостей для втілення свого політичного курсу в життя. Проте часто обранці виявляються представниками фінансових кланів, які банально купили місця в списках задля лобіювання власних інтересів.

Аби максимально поєднати переваги й нейтралізувати недоліки цих двох систем, у світі запроваджують різні варіації змішаних виборчих систем.

Таким чином, кожна країна відповідно до внутрішньополітичної ситуації, ступеню розвитку демократичних інституцій та якості політичної свідомості суспільства самостійно обирає, за якою системою найкраще проводити вибори.

Обрати повинна й Україна. І важливість цього вибору в жодному разі не можна недооцінювати, оскільки від нього тією чи іншою мірою залежатиме якість політичного процесу. А отже – майбутнє країни.

Безперечно, чинна виборча система себе повністю скомпрометувала. Вона не може бути ефективною і забезпечувати об’єктивний розклад політичних сил в українському парламенті відповідно до запитів суспільства.

Насамперед – через тотальну корумпованість усіх сфер суспільного життя, переплетену з низьким рівнем достатку левової частини українців. На що неодноразово вказували і наші міжнародні партнери.

І схоже, що вирішення цієї проблеми таки зрушило з мертвої точки. Але чи стане нове виборче законодавство в разі його ухвалення панацеєю для української політики? Спробуємо розібратись.

Серед беззаперечних переваг законопроекту Ємця-Черненка-Парубія можна виділити такі:

– У разі позитивного голосування в другому читанні Україна отримає перший виборчий кодекс. Це дозволить узгодити між собою виборчі процедури різних видів та рівнів. Тому неточностей, подвійних тлумачень, законодавчих колізій та прогалин буде в рази менше.

– Зазначений проект отримав позитивний висновок Венеціанської комісії, авторитету та професійності котрої прийнято довіряти у всьому світі.

– Відповідно до проекту, участь політичних блоків та об’єднань у виборах забороняється. Це означає, що переможцями ставатимуть тільки партії, що мають оригінальну програму, яку підтримує значна частина українців, а не навмисно скучковані для перемоги політичні утворення.

– Попри констатацію переходу на пропорційну систему, наявність відкритих партійних списків дає підстави говорити про збереження певною мірою мажоритарного компоненту. Отже, така важлива для нашої країни деолігархізація політики відбуватиметься за рахунок персоналізації.

– Як відомо, сьогодні в Україні складно відзначити наявність стабільних політичних партій з розгалуженою структурою та стійким електоратом. Більшість із них радше можна назвати політичними проектами, зробленими під брендом одного обличчя та задля досягнення нечисленних короткострокових цілей.

Мінімізація ж мажоритарного компоненту у виборчій системі сприятиме будівництву політичних партій в європейському розумінні цього слова. Що надзвичайно важливо.

– Зміна виборчого законодавства була однією з передвиборчих обіцянок чинної влади. Ухвалення цього законопроекту дозволить знизити градус суспільної напруги і підвищити ступінь довіри до влади як серед українців, так і покращити імідж України на міжнародній арені.

Але завжди є свої "але". Зокрема, дуже неоднозначно в законопроекті виглядають такі речі:

– Право виборця за бажанням голосувати за окремого кандидата з відкритого списку партії. Враховуючи недостатній рівень політичної свідомості, а також специфіку українського менталітету, є велика вірогідність того, що такого бажання виборці не проявлятимуть.

Це означає, що партії в разі своєї перемоги і далі певною мірою зможуть просувати "потрібних" людей у парламент. Адже переможцями матимуть можливість стати не лише ті, за кого безпосередньо проголосували виборці, але й ті, кого визначила партія.

Тому зберігається суттєвий ризик, що купівля місця в парламенті через партійне керівництво нікуди не зникне, а тільки "подорожчає" через зменшення кількості, так би мовити, "вакансій".

– Через збереження мажоритарного компоненту у вигляді відкритих списків є ризик, що партії задля перемоги не тільки залучатимуть у свої лави авторитетних політиків, а й використовуватимуть власні ресурси, щоб таких кандидатів "створити" в очах суспільства. Бо задля перемоги кандидатам зі списку все рівно доведеться "йти в люди".

Подібний варіант може бути досить вигідним як партіям, так і кандидатам. Перші в разі перемоги отримають можливість більшого політичного впливу, а останні – власне кажучи, місце в парламенті.

– Прихильники виборчої реформи апелюють до того, що за чинної виборчої системи провладні сили мають можливість втримуватися біля державного керма на фоні падіння власних рейтингів.

Але в цій ситуації маємо палицю з двома кінцями. З одного боку, це нормально, коли до влади приходять ті, кому довіряють. З іншого – всім відома специфіка української політики, коли рейтинги падають у будь-якої політичної сили, що перебуває при владі, і зростають в опозиціонерів. Така "циркуляція" не припиняється ніколи. Добре це чи погано – велике питання.

– Достатньо суперечливим є також положення щодо гендерних квот у парламенті. Відповідно до законопроекту, у кожній п'ятірці виборчого списку партії має бути два кандидата протилежної статі (дві жінки і три чоловіка або три жінки і два чоловіка).

Так, гендерна рівність – це добре, в тому числі і в політиці. Проте, може, краще спрямувати зусилля на те, аби до парламенту потрапляли дійсно професіонали? Бо ж професіоналізм статі не має.

Звісно, поки що законопроект ухвалено лише в першому читанні. Очікується, що до другого він може суттєво змінитися. А те, що виборче законодавство в Україні потрібно реформувати, ні в кого не викликає сумнівів. Мало того – запропонований варіант дійсно кращий за той, що існує наразі, оскільки мав би привести до підвищення якості українських політиків та політики.

Тому говорити про марність реформаторських старань у цьому контексті було би неправильно.

Разом з тим, треба чітко розуміти, що зміна виборчої системи не вирішить усіх проблем української політики. У корумпованій країні з незрілими політичним елітами, низьким рівнем політичної свідомості, культури та хиткими правовими інститутами забезпечити якісні трансформації буде нелегко.

Доки всі ці проблеми не буде вирішено, їхнє існування провокуватиме й стимулюватиме пристосування нечистих на руку політиків до будь-яких новел у виборчому законодавстві.

А доки не зміниться сам виборець та умови, в яких він живе, до законодавчого органу країни частково все одно проводитимуть "потрібних" людей. Але потрібних не державі, а олігархам і корупціонерам.

Олег Петровець, політичний експерт, спеціально для УП