Малий Майдан великих амбіцій
Те, про що так довго попереджали демократи-опозиціонери, нарешті відбулося. 17 жовтня до Києва під Верховну Раду зійшлося й з’їхалося чимало громадсько активного люду, щоб вимагати від влади ухвалення законів, котрі самі активісти встигли гучно назвати "Великою політичною реформою".
Можна скільки завгодно іронізувати з окресленої величини реформ. Але нове виборче законодавство, засноване на відкритих списках, та антикорупційний суд, за досвідом країн, що вже пройшли такий шлях, здатні суттєво як оновити український політикум, так і підірвати основи корупційної системи країни.
Ну а позбавлення недоторканності народних обранців, котрі тільки останнім часом дають масу підстав сумніватися в їхній доброчесності – це вже просто акт справедливості. Навряд чи таке рішення може суттєво вплинути на розвиток політичної ситуації в межах держави, але моральне задоволення для людей теж чогось варте.
Звичайно, за своїми масштабами акції на підтримку зазначених законопроектів поступаються попереднім майданам. Але слід врахувати, що якщо попередні майдани були "проти", то нинішня громадянська акція "за". Уже саме це свідчить, що країна зробила суттєві кроки до оздоровлення. Так, недостатні. Тому знову прийшла до Ради.
Звичайно, прийшло би більше, якби організатори й ініціатори системніше підійшли до справи. Донести до широкого, навіть протестного загалу суть і нагальну необхідність створення антикорупційного суду й нового виборчого законодавства за відкритими списками в чинних умовах було просто неможливо.
Загальнонаціональні ЗМІ сьогодні в руках олігархів, котрі, судячи з аналізу телевізійних мовних потоків, уже давно домовилися з нинішньою правлячою верхівкою. І всі ці ЗМІ говорять про сьогоднішню українську владу, як про покійників: або добре, або взагалі нічого.
До того ж, мінімум інформації про демократів-опозиціонерів. А тим паче – про суть їхніх вимог. Та й розповісти по телебаченню доступно й зрозуміло, що таке антикорупційний суд і нащо він потрібен, досить непросто. Як і про нове виборче законодавство.
Очевидно, почати слід було б із формування довіри й порозуміння нових демократичних сил із широким вітчизняним загалом на основі базових людських інтересів. Врешті, так починали всі справжні й ефективні революціонери.
Які ці інтереси в українському варіанті? Найперше – повернення потоптаної жорстоким і бездумним процесом первісного накопичення капіталу справедливості.
Достойна оплата праці, створення нових робочих місць, гарантоване медичне страхування, забезпечення державою доступних позик для малого й середнього бізнесу, розумний і справедливий підхід до створення ринку землі, легітимація великої української приватизації, на якій зароблено сотні мільярдів доларів, що невідомо куди ділися. Це те, що найбільше хвилює народ, і розв’язок цих проблем був би найзрозумілішим для мільйонів людей.
А якщо ви цьому народу пообіцяєте, отримавши від нього владу, законодавчо закріпити принцип нарахування заробітної плати з кожної заробленої одиниці праці не 5%, як зараз їм платять олігархи, а примусите їх платити 30-40%, принаймні як у Східній Європі, – тоді цей народ значно жвавіше підтягнеться на новий майдан. І підтримає хоч і не зовсім зрозумілі, але вкрай потрібні реформи. Бо відчує, що ваші наміри враховують і його інтереси.
Звичайно, і ця інформація потребує масового поширення. Але для того, щоб її донести до широкого загалу, зовсім не потрібні дорогезні телеящики. Можна й повернутися до значно дешевших й ефективніших паперових носіїв. А коли ці носії будуть супроводжувати авторитетні люди, здатні пояснити суть питання, то виграш буде забезпечено.
Та оскільки перед ВР уже розташовано наметове містечко, й організатори розраховують на тривалу боротьбу, то не пізно до цих проблем повернутися й нині. Тільки треба оперативно сформулювати свої засадничі принципи в прозорому й простому для розуміння форматі.
І якщо навіть організатори "майдану великої політичної реформи" певні в перемозі своїх скромних сил над переважаючими силами владного супротивника, така профілактично-інформаційна робота з масами однозначно не зашкодить.
Зрозуміло, що молоді демократи та "єврооптимісти" небезпідставно розраховують на підтримку посольств усіх європейських країн, котрі представляють головних спонсорів і партнерів України.
І буде добре, якщо ті підтримають. Може, це значно більше й суттєвіше за надані кошти й вогнепальну зброю.
Але з двома сотнями мітингувальників під стінами ВР буде дуже важко будь-кого переконувати. Досвід України свідчить, що лише вкрай заповнена вулиця здатна розв’язувати тугі українські вузли.
Досі залишається нез’ясованим питання, наскільки всі політичні сили, котрі взяли участь у підготовці нового майдану реформ, здатні порозумітися й виробити спільні основні принципи діяльності.
Переважна більшість політиків, котрі беруть участь у цих заходах, розглядають це ще й як початок президентської і парламентської виборчих кампаній.
Чи зможуть вони підпорядкувати свої амбіції спільній справі? Чи вже зараз за півтора року до виборів за улюбленою звичкою демократів почнуть ділити портфелі?
Молоді демократи організацією нинішнього "майдану реформ" дуже ризикують. Навіть не так своєю політичною кар’єрою, як майбутнім країни. Якщо вони програють, і їхні вимоги не буде виконано, це надовго законсервує присутність у владі випадкових і зовсім не підходящих для державної роботи політиків, котрі входять у так звану "владну більшість".
І це законсервує розвиток країни ще на кілька років. Але куди ще?
Віктор Мороз, політичний оглядач, спеціально для УП
