Солом’яний бичок у "Мінському капкані"
Чи не марна справа – дебатувати доцільність Мінських угод, чим нині зайнята країна суцільних політологів? Як і спрямовувати праведний гнів на того, хто на них погодився? Це вже доконаний факт, який на цьому етапі передбачає лише міру політичної чи навіть історичної відповідальності.
Угоди вже легітимізовано документами Ради Безпеки ООН, рішення якої обов’язкові для всіх членів. Отож, ми не можемо вдавати, що нічого про це не знаємо, і не можемо заборонити один одному їх називати. Тим паче – згадувати в офіційних документах, особливо в законах. З цим доведеться жити. І дискусія, котра триває навколо цих угод, це підтверджує.
Значно продуктивніше було би відповісти на питання, чиї мудрі дії (чи бездарно-злочинне управління?) спричинили Іловайську катастрофу, а потім і Дебальцевську? Які й підштовхнули перелякане політичне керівництво країни до підписання вкрай принизливих для Києва Мінських угод. Але відповіді на це запитання немає.
Мудре українське прислів’я стверджує: "Немає лиха без добра!" Так, відкинувши зайві емоції, можемо виявити в цих угодах одну сприятливу для України річ – їх практичне виконання просто неможливе.
Якщо у законі, який викликав шквал пристрастей, згадати Мінські угоди від 19 вересня 2014 року й Комплекс заходів від 12 лютого 2015 року, з чим так категорично не погоджується опозиція, – то це щось змінить?
Ні перша, ні друга угоди не встановлювали пріоритетності виконання перелічених пунктів, термінів виконання та безпосередніх виконавців. Виходить, що сторони просто обмінялися побажаннями.
Слід віддати належне українському керівництву і найперше президенту Порошенку. Наробивши купу помилок, заваливши економіку, досі не реформувавши податкової системи та судоустрою, призначивши слабких військових керівників, котрі й привели до розгромних поразок біля Іловайська й у Дебальцевому, Петро Олексійович все ж таки зумів налагодити постійний контакт із європейськими лідерами, а згодом – і з північноамериканськими.
Президент зумів усіх переконати, що Україна зможе виконати свої політичні умови лише після того, як Росія виконає свої безпекові.
Не треба стверджувати, що це завжди для всіх було аксіомою. Це далеко не так.
Як відомо, "план Штайнмаєра" передбачав ледь не пріоритетність проведення виборів у бунтівних регіонах, а потім усе інше. Не пройшло. Несподівано перемогла українська постановка питання: вибори проведемо, але за нашими законами і не під стволами автоматів.
Якщо не між двома крапельками, то між двома чорними хмарами президенту Порошенку тут проскочити вдалося. А разом із ним і Україні. Але тільки після того, як українська проблема боротьби за незалежність вписалася у світову боротьбу з агресивними порушниками світового порядку.
Сьогодні можна вже здогадатися, чому досвідчені західні дипломати не наполягли на закріплені пріоритетності й послідовності реалізації пунктів Мінських угод, на термінах виконання і на визначенні відповідальних.
Не виключено, що так було й задумано: погодитися з агресивними росіянами щодо виконання пунктів, у яких вони були зацікавлені, але не регламентувати їхнє виконання. І таким чином розвернути конфлікт із гострої фази воєнного протиборства у мирне економічне протистояння.
А тим самим втягнути російських лідерів у стратегічно програшний конфлікт, який вони, власне, самі й створили. Виснажений колОс на глиняних ногах, який порушив світовий порядок, має сам упасти під власною вагою. Чи дурістю.
Скоріше за все, цю гру було задумано в США, де залишилися великі майстри довгих стратегій. Отож, українська війна за незалежність органічно вписалася у світовий конфлікт демократичних держав із останньою світовою імперією.
Почали діяти болючі для Росії санкції. Серйозно обвалився рубль, намітився катастрофічний відтік іноземної валюти, затріщала російська економіка. Увага російського політичного керівництва переключилася на внутрішні проблеми, давши перепочинок сусідам. А згодом вони ще й самі себе відволікли Сирією.
Сьогодні можна, звичайно, запитати: а що дав нам цей "Мінський капкан", у якому опинилася Україна, але який гарантував відносну безпеку?
Хоч і в значно менших обсягах, але бойові дії тривають, українські солдати й надалі гинуть. Держава витрачає на війну величезні ресурси, так необхідні для модернізації країни.
Може, ми зміцнили армію? Однозначно. Здобули досвід, якісний склад, керованість та технічну оснащеність. Хоча, якщо чесно, українська армія і надалі залишається радянською структурою, із невеликими вкрапленнями по-сучасному підготовлених військових підрозділів.
У будь-якому випадку армія – це вже армія. Хай без фахового керівництва, єдиної системи захищеного зв’язку, серійного виробництва нової воєнної техніки, розробленої українськими інженерами.
Але що далі?
Ну, пролонгуємо відомий і досить суперечливий закон, який просто неможливо виконати. Продовжаться санкції проти росіян. Посидять вони ще рік без пармезану, інвестицій у нафто-газовий комплекс та нових західних технологій. Витримають? Без сумніву.
Цієї осені провідні російські економісти вперше вголос заговорили про те, що Москву найближчим часом очікують важкі часи. І ще цього року рубль неминуче обвалиться. Звісно, для Росії це – не катастрофа. Але якщо напередодні президентських виборів федеральна влада не зуміє зупинити обвал, то справи у кремлівських довгожителів справді кепські.
Можливо, саме на це розраховували американські стратеги, потроху заводячи європейських лідерів, президента Порошенка, Володимира Путіна в "Мінський капкан", який для Росії виявився солом’яним бичком із живцем усередині у вигляді України?
Непогана вийшла картина. Принаймні, гарний задум для драми, у якій для України президент Порошенко обрав не найкращу роль. Але, справді, немає лиха без добра. Згодом, за відповідної ліро-епічної обробки, ця принизлива для України роль може виявитися героїчним епосом. Скидається на те, що в нас уже немає іншого вибору, як вести цю гру. А там як Бог дасть.
Тому нинішні пристрасті у Верховній Раді навколо ухвалення закону про реінтеграцію Донбасу виглядають, як щось надумане з метою розім’яти політичні м’язи. І ніякого практичного сенсу вони не мають.
Навіть припустивши, що Росія несподівано виконає свої безпекові зобов'язання за Мінськими угодами і вимагатиме від України виконання політичних – то і в цьому випадку можна особливо не перейматися.
Частина активного населення Донбасу, яка брала жваву участь у колаборації, не стане чекати приходу українських воєнних прокурорів. Принаймні, вона "заляже на дно". А от з лояльними до України донеччанами можна буде знайти спільну мову й за їхньої згоди зняти всі автономічні вимоги.
Проблема не в Донбасі. Проблема – у Москві. В імперських судомах прощання з ідеєю імперії, яку назавжди вбиває Київ.
Чи не відбираємо ми своїми здогадками й міркуваннями таку чудову диспозицію демократичної опозиції на захист України й українців? Категорично відбираємо.
Але натомість пропонуємо не воювати з минулим, а зайнятися майбутнім. Наприклад, конструктивними ідеями для реальної модернізації країни. І для формування таких пропозицій українцям, від яких вони не в змозі відмовитися. А тому віддадуть за них голоси на майбутніх виборах. І тоді вони все залагодять. Чи не так?
Віктор Мороз, політичний оглядач, спеціально для УП
