Невивчений урок "Карткового будинку": які зміни в Раді не помітили громадські лобісти

"Демократія надто переоцінена", – ця фраза Френка Андервуда зараз як ніколи справедлива для взаємовідносин Парламенту та громадянського суспільства. Тому зміна підходів – основна задача для подальшої адвокації законодавчих ініціатив.

Рік-два тому, у постмайданний період, парламент дослухався до громадянського суспільства – варто було останньому тільки-но підняти адвокаційну та медійну хвилю.

Однак зараз все більше фактів доводить, що така практика відходить у минуле. Це не добре і не погано. Просто більшість представників Верховної Ради пропрацювали більше 2,5 років, і їх ставлення до таких "хвиль" та інших звичних інструментів адвокації кардинально змінилося.

Як наслідок – стали помітними тенденції, коли звичні підходи працюють вже не так ефективно, як раніше.

1. Facebook. За ці три роки Facebook набув суперсили у політичних комунікаціях. Для депутатів соцмережа досі залишається важливим джерелом інформації.

Проте піднята в онлайні хвиля вже не викличе сама по собі широкого резонансу у Верховній Раді. Та й зрозуміло, що не всі Facebook-експерти однаково корисні.

Масова підтримка законопроектів у соцмережі повинна бути – але тільки як частина більш широкої адвокаційної кампанії з відповідним експертним супроводом.

2. Експертиза. Фаховий та експертний підхід. Саме на нього є найбільший запит, і саме до нього ми повинні рухатися. Адвокати законодавчих ініціатив мають бути компетентними у питаннях, які вони відстоюють.

На жаль, все частіше народні депутати скаржаться, що коли мова доходить до змісту законопроектів, їхні публічні лобісти не можуть фахово пояснити деталі. Це неодмінно призводить до втрати довіри до законопроектів та шансів на їх розгляд.

3. Взаємодія з опонентами. Дуже довго у нас існувала практика, коли лобісти змін надають аргументи на підтримку своїх ініціатив, але повністю ігнорують зустрічні запитання від народних депутатів щодо змісту законопроектів. Через суспільний тиск це працювало.

Наразі ситуація змінилась, і більшість законопроектів у ВР останнім часом провалюються не через те, що немає розуміння важливості ініціативи – а саме через відсутність відповідей на запитання депутатів.

Відсутність діалогу та зменшення ролі суспільного тиску почало приводити до відсутності співпраці.

4. Лідери думок. Завдяки Facebook на українській політичній арені з'явилися справжні "рок-зірки" реформ – лідери думок.

Та навіть вони вже не можуть одним власним постом повноцінно розігнати тему та вирішити долю законопроекту у парламенті. Особливо, коли лідер думок не є знаним фахівцем у визначеній тематиці.

Аналогічна ситуація і з заявами громадських організацій: депутати до відома приймуть – але вирішальним чинником вони не будуть.

5. Донорські заяви – ще один поширений інструмент. Останні роки вони були "важкою артилерією" впливу на Раду.  Та їх вага різко зменшилась після низки випадків, коли впливові міжнародні організації закликали прийняти законопроекти, які об'єктивно потребували суттєвого доопрацювання.  Будьмо відвертими: дуже часто ці заяви були зроблені без вивчення тексту закону до другого читання. Шановні народні депутати це чудово розуміють і пам'ятають.  

6. Бліцкриги також відходять у минуле. Ще на початку поточного парламентського скликання на хвилі суспільного резонансу можна було миттєво провести корисну ініціативу через Парламент – наприклад, як відбувалося впровадження системи Prozorro. Зараз такий швидкий розгляд майже неможливий.

Одразу в цілому не приймаються навіть ініціативи відносно судової реформи, що мають підтримку великих фракцій та Адміністрації президента.

Парламент зрозумів, що йому належить право брати участь у доопрацюванні будь-яких ініціатив – і має наміри це право активно використовувати.

7. Дедлайни. Тиснути на депутатів, посилаючись на дедлайни, вже не виходить. Досі трапляються поодинокі випадки з об'єктивними термінами прийняття законопроектів, як, наприклад, закони про енергоефективність. В цілому ж тактика шантажу жорсткими часовими лімітами практично вичерпала себе.

Цей парламент вже бачив стільки заяв про терміновість прийняття того чи іншого законопроекту, що вже набув імунітету та ігнорує їх. У більшості випадків – без наслідків для себе або країни.

8. Заяви лідера фракції. Раніше ми виходили із логіки "є рішення фракції або заява її голови по законопроекту – будуть голоси". Але зараз стає очевидним, що по більшості голосувань цілком можлива дискусія всередині фракцій. Якщо деякі її члени не розуміють, чому вони мають підтримувати певний законопроект, – сподіватися на залізну руку голови фракції, як мінімум, наївно.

Згадайте, як той самий Андервуд у "Картковому будинку" збирав голоси – він працював з кожним конгресменом окремо.  

Вже практично не працює "зброя масового враження", коли одна заява збирає більшість голосів. Навіть політологи зрозуміли, що потрібно індивідуально таргетувати меседжі, і вже використовують це при роботі з багатомільйонним населенням. Нам же потрібно лише 226 голосів.  Настають часи, коли потрібно переконувати кожного депутата окремо.

То, може, не варто і далі покладатися лише на фракції та їх лідерів у переконанні депутатів? 

9. Креативні підходи. Навіть найбільш оригінальна ідея з часом стає звичайним явищем.  

Ще наприкінці 2014 року більшість сучасних інструментів адвокатування привертали увагу через свою унікальність. Інфографіка, стилізовані мітинги та флешмоби в соціальних мережах на підтримку законопроектів були непритаманними для українського політичного життя. За декілька років все це перетворилося на звичну практику. Навіть Держкомісії, Нацбанк або Уряд вже не здатні здивувати таким підходом.  

Настав час вражати знову та винаходити нові інструменти для привернення уваги до законопроектів.  

Якщо тобі не подобається, як накритий стіл – перекинь його"

Вже згаданий містер Андервуд був би незадоволений, адже його основний урок – "задля досягнення результату треба мати стовідсоткову готовність у будь-який момент змінити початкову стратегію". Практика ж показує, що зміни в українському парламенті залишилися непоміченими або проігнорованими серед адвокатів реформ. 

Ми можемо і далі критикувати парламентарів, політичних лідерів та їх електорат. Але нам точно треба прийняти факт того, що парламент подорослішав. І якщо не помічати та не реагувати на ці зміни – вести діалог з Верховною Радою буде дедалі важче та менш ефективно.  

У нашому випадку, "перекинути стіл" означає вийти за межі славнозвісної "зони комфорту" та змінити звичну модель адвокації законопроектів.  

Як саме – нам ще належить розібратися разом. 

Ярослав Железняк, експерт зі зв'язків з ВРУ Стратегічної групи радників при КМУ (SAGSUR), співзасновник проекту PolitEyes, спеціально для УП