Підозри Сталіну та Берії як піар-акція Луценка
День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу стоїть поруч з Голодомором 1932-1933 років. Про цю дату знають, про неї говорять, вона болить.
Втім, на жаль, дуже часто історичні дати стають приводом для окремих політиків скористатися нагодою задля власного піару. Цьогоріч відзначився генеральний прокурор Юрій Луценко.
18 травня керівник ГПУ повідомив, що прокуратура Автономної республіки Крим оголосила підозру в геноциді кримськотатарського народу Генеральному секретарю ЦК РКП Йосипу Сталіну і Голові НКВС СРСР Лаврентію Берії.
Хоча обидва діяча померли ще у 1953 році, на переконання представників прокуратури "законодавство дозволяє проводити кримінальне провадження навіть щодо тих осіб, які вже померли". Офіційна мета процесу - реабілітація потерпілих та відновлення юридично значущих фактів.
Відновлення історичної справедливості та оцінка дій влади у минулому – насправді важливі питання, які потребують уважного і професійного підходу. Прокуратура ж поставилась до цього недбало, наробивши купу юридичних помилок, виправити які буде дуже важко.
Генеральна прокуратура звинувачує Сталіна та Берію у злочині, який було скоєно у 1944-му році за Кримінальним кодексом 2001 року. Радянським керманичам інкримінують вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст. 442 Кримінального кодексу, а саме – геноцид.
Україна, як і всі цивілізовані країни, додержується принципу "Nullum Crimen, Nulla Poena Sine Lege", суть якого зводиться до того, що дії можуть визнаватися злочинними, а особа – каратися за такі дії, без порушення кримінального законодавства, чинного на момент вчинення таких дій.
Проте ані Кримінальний кодекс УСРР, ані будь-які інші кримінальні закони радянських часів не містили категорії "геноцид".
Водночас це не означає, що такі злочини мають залишатися безкарними. Адже, криміналізацію злочинів проти людяності (людства) здійснено на наднаціональному рівні.
Підтвердженням тому є найбільш відомі процеси – Нюрнберзький та Токійський трибунали та їхня прецедентна практика.
Так, згідно з документам трибуналів, національні держави зобов’язані карати військових злочинців, навіть якщо на національному рівні могло не існувати відповідних кримінальних заборон. (Документи тут –Угодою щодо судового переслідування і покарання головних військових злочинців європейських країн осі, Статут Міжнародного військового трибуналу)
З того часу міжнародна кримінально-правова норма стала невід’ємною частиною національних юрисдикцій. Розглядаючи в повоєнні роки справи про злочини проти людяності (людства), національні судові органи посилались на загальні принципи та міжнародне право як на універсальні положення.
Більше того, ряд післявоєнних міжнародних документів засвідчили прихильність цьому підходу. Зокрема, ст.7 Європейської Конвенції з прав людини говорить, що відсутність національних законодавчих норм не є перешкодою для покарання особи, яка вчинила злочин проти людяності згідно загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Відтак, протиправність акту геноциду не залежить від національного кримінального закону та часу його прийняття.
Для України згадані принципи та обов'язки є чинними з огляду на те, що УРСР було ратифіковано Конвенцію ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів та злочинів проти людства 1968 року. Крім того, УРСР було ратифіковано Конвенцію ООН Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, відповідно до якої особи, звинувачені в здійсненні геноциду чи інших перерахованих у статті III діянь (ст. 442 Кримінального кодексу України цілковито дублює їх), повинні бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої було вчинено це діяння.
З іншого боку, кримінально-правові наслідки та процедуру їх застосування до осіб міжнародні документи залишили на розсуд національних держав. Наприклад, загадана Конвенція ООН 1948 року передбачає, що підписанти зобов'язуються увести необхідне законодавство, для покарання осіб, винних у здійсненні геноциду.
Що цікаво, в Україні не вперше розслідують акти червоного терору. 2010 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу проти Сталіна та інших представників радянської влади за проведення в 1932-1933 роках геноциду українського народу. На момент порушення кримінальної справи діяв Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року, який дозволяв порушувати справу проти конкретної особи. Така процесуальна форма дозволяла органам правопорядку офіційно пов’язувати когось зі злочином, незважаючи на те, що обвинувачення могло ніколи не бути пред’явлене.
Врешті-решт, так і сталося. Сталіну та його прибічникам обвинувачення не було пред’явлене. Апеляційний суд столиці закрив справу у зв’язку зі смертю фігурантів справи, але попередньо пересвідчившись у їх причетності до геноциду українців та зафіксувавши всі подані СБУ докази у своєму рішенні.
Але з того часу норми права змінились – у 2012 році був прийнятий новий Кримінальний процесуальний кодекс, який не дозволяє Генпрокуратурі реалізувати аналогічний сценарій, оскільки чинний Кодекс встановлює геть інакший процесуальний порядок фіксації факту причетності особи до злочину.
Зокрема, проведення розслідування щодо померлого може відбуватися лише з метою його реабілітації. Через те, що в даному випадку необхідно реабілітувати права кримськотатарського народу, а не Сталіна чи Берії, то дане кримінальне провадження мало б бути закрите одразу після встановлення факту смерті фігурантів.
Тим не менш, свідомо нехтуючи нормами права, прокуратура оголосила про підозру Сталіну та Берії.
А тепер давайте по дивимось, що каже Кримінальний процесуальний кодекс. Стаття 42 КПК України визначає, що підозрюваним є:
1) особа, якій у порядку, передбаченому ст.276-279 КПК України повідомлено про підозру;
2) особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення;
3) особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.
Очевидно, що Сталін чи Берія не були затримані за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Також, навряд чи можна говорити про те, що вони переховуються. Залишається одна підстава, якою скористалася прокуратура – це повідомлення про підозру у порядку, передбаченому ст.276-279 КПК України.
Але з цією підставою проблем ніяк не менше. Порядок про повідомлення про підозру особі передбачає, що підозра фізично вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення – у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень.
Тобто прокуратура мала б направити підозру Сталіну та Берії..., наприклад, електронною поштою (!) чи факсимільним зв'язком (!), або повідомити по телефону або телеграмою.
В даному випадку направляти треба було б до могили злочинців. Сталіну – у Кремлівській стіні, а Берії взагалі невідомо куди, адже його прах чи то був похований чи то розвіяний над Москвою-рікою.
Більш того, після повідомлення про підозру слідчий, прокурор зобов’язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права, а віну свою чергу – має поставити підпис про те, що йому роз’яснено права та обов’язки…
Як би це могло бути у реальності може уявити собі лише у фантазіях Стівена Кінга.
Одночасно з повідомленням про підозру в особи з’являється право на захист.
Підозрюваний може захищати себе самостійно або разом із захисником. Наразі не зрозуміло, яким чином українська держава буде забезпечувати право на захист Сталіну та Берії.
Ключове ж в цьому питанні те, що навіть за умови визнання Сталіна та Берії підозрюваними, прокуратура не зможе передати матеріали до суду, оскільки у провадженні відсутній ключовий учасник – особа, яка притягується до кримінальної відповідальності.
Звичайно, прокуратура може довго тішити себе та суспільство різними процесуальними практиками: оголосити Сталіна чи Берію у міждержавний та/або міжнародний розшук, ініціювати спеціальне досудове розслідування, а потім ще й домогтися застосування спеціальної конфіскації радянського майна.
Проте, як не крути, ініціатива прокуратури Луценка виглядає безглуздо та відверто скидається на невдалий жарт. Коли б прокурори та особисто Генеральний прокурор справді хотіли відновити історичну справедливість, їм варто було б розпочати з того, що ініціювати ухвалення відповідної процедури або доповнень до Кримінального процесуального кодексу.
А робити наспіх суто політичні заяви, які не мають під собою жодної процесуальної основи, – це скоріше прояв зневаги до живих свідків та нащадків потерпілих від геноциду.
Злата Симоненко, адвокат, Володимир Петраковський, екс-прокурор, для УП
