Між владою і громадою: витоки громадянського протистояння
У ході Революції Гідності 2013-2014 років режим Януковича активно експлуатував тему "громадянського протистояння всередині країни".
Мовляв, у ньому, з одного боку, зійшлися страшні бандерівці із заходу країни, пропиті американським чаєм з наркотиками, – а з іншого бідолашні російськомовні громадяни, які не хочуть жити разом з європейськими геями. Чи зараховували себе до останніх власники квартир в Лондоні та Відні із українськими паспортами – невідомо.
Звісно, це був міф.
Реальність полягала в тому, що це був не стільки громадянський конфлікт, скільки протистояння влади і активної частини суспільства, максимально об'єднаної певними поглядами, ідеями і цілями. Це була складна конструкція, яка в силу своєї неоднорідності протрималася в купі недовго – проте її вистачило, щоб спричинити колосальні зміни в Україні.
Це про явище. Події ми добре пам'ятаємо.
З початком військового вторгнення Російської Федерації до України та окупацією українських територій кремлівська пропаганда почала розганяти міф про "громадянську війну в Україні".
Відверта маячня, яка проростає зерном сумнівів тут, в Україні, та світі – лише через беззубість або подекуди і повну відсутність контрпропаганди з боку України.
Це аж ніяк не означає, що громадянський конфлікт чи громадянська війна в Україні неможливі. Просто лінії розломів – інші.
І саме зараз це питання актуалізується. Говорити ж про нього потрібно не для того, щоб назвати очевидне очевидним, а для того, щоб уникнути найгіршого.
Отже, куди ми на сьогоднішній день прийшли і куди рухаємося?
Влада йде на конфлікт з громадою
Наразі в країні склалася ситуація, коли діюча влада фактично вступає у відкритий конфлікт з громадою.
Щільність зіткнення на собі повною мірою відчуває активна частина суспільства, проте, стосується це всіх без виключення громадян, які ототожнюють себе і своє майбутнє з Україною. І обов'язково – не з тою, якою її бачать в Кремлі.
Влада стала на шлях економічного колабораціонізму і успішно утримує тут пальму першості. Вона економічно підтримує окуповані території, порушуючи всі можливі й неможливі правила ведення війни.
Представники влади заробляють величезні корупційні кошти на енергетичних схемах, поставках вугілля з ОРДіЛО, контрабанді товарів тощо. При цьому, чиновники різного рівня та політики національного масштабу – медійного, бо за суттю, на жаль, реальний масштаб більшості з них мізерний – публічно лобіюють легалізацію фінансової підтримки та легітимацію окупаційного режиму на українських територіях. Мається на увазі як Крим, так і ОРДіЛО – як і має бути, разом, а не роздільно.
Далі – більше. Групи активістів, які блокують торгове і транспортне сполучення з окупантами, піддаються тиску з боку влади, в тому числі, фізичному.
Я не закликаю довіряти Парасюку або Семенченку, які роблять собі на цих подіях медійний капітал. Проте сама суть питання не лишає сумнівів у відсутності легітимності в позиції влади.
Далі – ще більше. Чиновники і політики говорять про те, що окуповані території "не можна називати окупованими".
Заявами про "ефективний контроль з боку РФ" взагалі має займатися СБУ. І це лише один приклад.
У подібній ситуації ми опинимося ще в березні 2015 року, коли парламент ухвалив постанову щодо визнання окупованих територій, власне окупованими – але при цьому не назвала окупанта по імені.
Усе це супроводжується все більш нахабним ментальним тиском на громаду.
Хто заважає фінансувати убивства українців – той агент Кремля, хто критикує спірне призначення керівника Нацполіції – той теж агент. Коли нас лякають нападом Путіна з приводом і без приводу, мимоволі виникає думка, що Путін і є чи не найбільшим союзником нинішньої влади. Влади, яка вступає у все більш відриту конфронтацію з громадою.
Зручний спадок від попередників
Режим Януковича залишив у спадок нинішньому правлячому класу спадок, який останній використовує на повну. Власне, більшість представників нинішньої влади добре знають історію його походження, ще й брали участь в його формуванні.
Тут мається на увазі низка штучних "вододілів", які так чи інакше працюють на розкол в суспільстві.
До прикладу, війна ідентифікацій – протистояння на мовному ґрунті.
Суть дуже проста: українці мають витрачати свої сили для того, щоб доводити необхідність дотримання своїх природніх прав у власній державі. Ми маємо доводити владі, що мова – це фактор національної безпеки. Що в країні з необов'язковою мовою необов'язковими стануть і українці. От тільки влада це дуже добре розуміє. І радісно вчепилася в можливість розділяти і володарювати.
Відкоригувавши ідентичність "рускіх в Україні", що після початку війна стало недоречним, і отримавши російськомовних українців, влада не просто не перешкоджає русифікації. Вона їй потурає. Це створює обурення одних та схвалення інших. Треті на це піддаються.
Штучний каталізатор розколу в суспільстві владою підтримується, плекається і розвивається.
Очевидно, що дехто розуміє, що настане час – і цим доведеться скористатися, аби не лишитися сам на сам, коли громаді вже надто допече.
Еліта озброюється проти народу
Коментуючи збройний інцидент із нардепом Пашинським, не міг не звернути увагу на особливий фетишизм представників правлячого класу в збройовому питанні.
Вони себе обдаровують стволами – а українцям у такому праві відмовляють. Тобто, собі купують за кошти публічного бюджету – наші з Вами! – а нам навіть за власні кровно зароблені легально придбати можливості не дають.
Усе просто. Еліта озброюється проти народу.
Це цілком передбачуваний ефект від збільшення соціального розмежування. У даному випадку озброюється для таких от неприємних зустрічей, як у Пашинського.
Але це не єдина зброя, і не єдина точка зіткнення.
Влада контролює публічний бюджет, за допомогою якого має можливість закуповувати зброю, боєприпаси, техніку, спорядження. Це логічно. Ми це бачили. Влада контролює силовиків, чудово знає систему їх мотивацій. Має адміністративний апарат, який і в позаштатних ситуаціях може виконувати деякі функції з певною долею ефектності.
Говорячи про владу, еліту, правлячий клас, я не відділяю їх від великих фінансово-промислових груп. Простіше кажучи, олігархів чи кланів. Вони є також частиною влади, хоч і не завжди формально.
Влада контролює левову частку медіа простору країни, фінансову систему країни, промисловість. А це – залежність величезної кількості людей.
Еліта озброєна до зубів на всіх фронтах. Тільки не на фронтах протистояння з Кремлем.
Громада проявляє більшу готовність до захисту країни від зовнішньої загрози, ніж правлячий клас. Власне, він її вже взагалі проявляти перестав, і зараз активно триває процес схиляння громади до варіанту "реінтеграції" ОРДіЛО на неприйнятних для неї умовах.
* * *
А тепер уявімо собі на мить, що десь таки влада допустила такий перегин, який змусив значну частину представників активної частини громади вдатися до якихось активних дій, щоб змусити владу відмінити певні рішення чи вжити певних дій – банальний вуличний протест або акції з тієї ж категорії, що й блокада окупованих територій… Будь-що.
І що це закінчилося із перегином у застосуванні сили з боку влади, наприклад, і посиленням протестів.
Інформація стала циркулювати швидше. Висновки стали робитися швидше. Громада впевнилася в необхідності певних дій чи рішень.
У такій ситуації, якщо влада обере варіант, який передбачатиме хай навіть силу в поєднанні з хитрістю та маргіналізацією протесту – які в неї будуть опції?..
Використання силовиків, апарату примусу, тиск, залякування, пропаганда? Ми це вже проходили. Це і зараз є. Тільки в більш складних формах. Використання публічного бюджету на заходи, спрямовані на придушення протесту, його дискредитацію через медіа, спрямування енергії в хибний бік тощо.
Проте, влада не втримається, якщо буде стороною в протистоянні.
І тут їм згодиться і мовне питання, і національні питання, і релігійні тощо. Вона згадає про утиски російської мови, яких не було ні до Революції Гідності, ні після. Згадає про російськомовних учасників московсько-української війни.
Можливо, вона тоді й війну війною-то почне називати, бо зараз називає лише тоді, коли постає питання існування такої от влади...
І от тоді нам будуть розповідати про "громадянську війну в Україні".
Наприклад, "між україномовними і російськомовними". А не між владою і громадою. Хоча єдино правильне розмежування буде саме по цій лінії.
Народ, стомлений безглуздям існування такого от правлячого класу – бездарного, корумпованого, зарозумілого, такого, що зневажає громаду, з одного боку, – та це й же самий правлячий клас з іншого.
І винним в усьому цьому буде останній.
Він цього розмежування не відцурався, поглибив його, продовжує знищувати країну. Від роздрібної торгівлі національним суверенітетом перейшов уже до оптової.
І коли мова піде про його заміну, ротацію, відфільтровування – він обов'язково візьме до рук наявну зброю (хай навіть цілком абстрактну) і спрямує проти громади.
І неодмінно програє.
Олександр Солонько, спеціально для УП
