Виборча реформа на роздоріжжі. Спроба звернути з головної

За кількістю виборчих реформ Україна є одним із лідерів пострадянського простору – з восьми парламентських виборів жодні не відбувались за однією і тією ж виборчою системою більш ніж двічі підряд.

Зважаючи на те, що результати виборів в значній мірі є функцією виборчої системи, а ефективних стримуючих механізмів немає – усі політичні актори охоче переписують правила гри або під себе, або проти своїх конкурентів.

Адже жоден ресурс чи технологія не дає такої переваги над опонентами, як можливість змусити їх грати за "своїми" правилами. Особливо тоді, коли ці правила можна оголошувати незадовго до початку або навіть посеред гри.

Чергова виборча реформа анонсувалась на початок 2015 року.

"Змішану систему Януковича" повинні були замінити відкриті партійні списки. Під час дострокових президентських і парламентських виборів 2014 року на цій темі активно спекулював не лише кандидат у президенти України Петро Порошенко, але й ті політичні сили, які згодом сформували коаліцію у новообраній Верховній Раді.

У дещо фетишизованому вигляді відкриті списки розглядались у якості єдиної альтернативи діючій виборчій системі.

Однак згодом з'ясувалось, що високий рівень їхньої підтримки підпирається настільки ж високим рівнем нерозуміння – про які, власне, відкриті списки йде мова? Адже технічно системи відкритих списків можуть суттєво відрізнятись, провокуючи відмінні ефекти та результати.

Очевидно це стало весною 2015 року, коли український парламент змінював виборчу систему для місцевих виборів. Як виявилось, кожен політичний гравець, який брав участь у роботі над відповідним законом, мав власне бачення відкритих списків.

У результаті країна одержала нову виборчу систему-покруч, яку можна було назвати будь-як, тільки не відкритими списками.

Після цього у питанні виборчої реформи взяли паузу. Зрештою, до нього б і не повертались – якби не наближення наступних парламентських виборів.

Очевидно, що чим ближче день голосування, тим більше говоритимуть про реформу виборчої системи. Правда, акценти розмови змістяться з комфортної площини "європейського досвіду", порівняння переваг і недоліків різних систем, інших технічних деталей – у більш незручну площину невиконання передвиборчих обіцянок.

Якщо виборчу систему так і не змінять, подальший розвиток подій передбачити неважко.

Політичні гравці, пов'язані даною обіцянкою, почнуть із виправдань і пояснень, а закінчать взаємними звинуваченнями і образами. А це, в свою чергу, ризикує обернутись електоральними втратами – для когось більшими, для когось меншими. Відповідно, поки ще є резерв часу, такі втрати спробують мінімізувати.

Ті, хто слідкує за темою, напевно, не могли не помітити, якої популярності за останні півтора роки набули сеанси "пізнавальної арифметики": це коли на запитання, чому не приймається виборча реформа – перед вами розкладають парламентський пасьянс і наочно демонструють відсутність достатньої кількості голосів на підтримку зміни існуючої системи виборів.

Апелювати до коаліційної угоди, у якій були прописані "відкриті списки" і яку підтримало більше депутатів, ніж потрібно для прийняття позитивного рішення – справа безперспективна. У цьому місці аргументи закінчуються і починається "ну, ти розумієш…"

Втім, подібні заміри парламентської температури корисні, бо дозволяють оцінити поточне співвідношення сил.

Разом з тим, якщо такі "констатації" систематично з'являються в ефірі, вони починають відігравати не лише інформативну роль. Повільно, але впевнено вони нав'язують ідею "об'єктивної" неможливості змін.

Цей сигнал має двох основних реципієнтів. Перший – громадяни, яких готують до спокійного сприйняття контрольного пострілу у вигляді "у цього парламенту не вистачило політичної волі реалізувати реформу" (або щось подібне, однаково високе за формою і низьке за змістом). Другий – активні громадські та політичні гравці, які виступають за зміну status quo.

Постійне нагадування про "неможливість" і "нереальність" спрямовані на те, щоб демобілізувати зусилля останніх у цьому напрямку – у першу чергу тих, хто активно відстоював і лобіював відкриті списки.

За нових умов конструюється новий порядок денний. Замість повноцінної реформи виборчої системи пропонується модернізація існуючої.

Таку позицію озвучив минулого тижня голова ЦВК України Михайло Охендовський: "У середньостроковій перспективі – найближчі 2-3 роки – вірогідність переходу України до застосування пропорційної виборчої системи з відкритими списами є вкрай низькою. Вірогідність ухвалення виборчого кодексу – ще нижчою. То чи не розумно подумати над тим, як модернізувати існуючу змішану виборчу систему, а саме – її мажоритарний компонент, який викликає найбільше критики як всередині країни, так і за кордоном?"

"Модернізація" повинна початись з "повної комп'ютеризації процесу передачі даних про підрахунок голосів з усіх майже тридцяти тисяч виборчих дільниць безпосередньо до ЦВК".

Іншими словами, планується перехід від паперового до електронного протоколу.

Предметно аналізувати цю пропозицію можна буде після того, як вона з'явиться у завершеному і оформленому вигляді. Тоді, власне, і стане зрозуміло, як електронний протокол зможе модернізувати мажоритарний компонент існуючої змішаної виборчої системи. Михайло Охендовський стверджує, що "необхідна аналітична робота в Центральній виборчій комісії вже проведена. Найближчим часом ми будемо готові запропонувати і суспільству, і політикам проект змін".

З одного боку, пропозицію голови ЦВК можна розглядати як прагматичну: якщо не можеш досягти бажаного, зупинись на можливому. Якщо сьогодні відкриті списки недосяжні, то це не означає, що не потрібно покращувати змішану виборчу систему.

З іншого боку, хтось може назвати заяву Михайла Охендовського опортуністичною, апелюючи до неприйнятності косметичного ремонту там, де потрібен капітальний.

Кожна з цих позицій має свої аргументи і своїх прихильників. Але сперечатись про те, яка з них краща, а яка гірша, немає змісту без врахування засновків, на яких голова ЦВК будує свій аргумент.

Якщо припущення про "вкрай низьку вірогідність" запровадження відкритих списків протягом 2-3 років є вірним, тоді зусилля і ресурси потрібно перенаправити в модернізацію існуючої системи. Під ресурсами маються на увазі засоби та інструменти, які впливають на визначення порядку денного і процес прийняття рішень.

Такі "ввідні" передбачають ряд можливих сценаріїв.

Ідеальним є сценарій, за якого низька вірогідність провокує перенаправлення ресурсів на модернізацію і, як результат, діюча система модернізується. Найменш бажаний сценарій – коли ресурси не перенаправляються і, відповідно, зберігається існуючий стан речей – ні реформи, ні модернізації.

Проте, якщо вірогідність реформи вважати функцією витрачених ресурсів (тобто, поставити під сумнів впевненість Михайла Охендовського у "вкрай низькій вірогідності" і визнати, що кількість витрачених ресурсів впливає на вірогідність реформи), – тоді можливими стають інші, альтеративні сценарії.

Наприклад, якщо ресурси не перенаправляються на модернізацію, а продовжують інвестуватись в реформу – то вона може відбутись.

Також можливим є сценарій, за якого виборча реформа відбудеться за будь-яких умов, незалежно від напрямку скерування ресурсів. Для такого сценарію потрібна політична доцільність і 226 голосів на підтримку реформи у парламенті. За таких умов напрямок скерування ресурсів відіграє ключову роль.

За ситуації, коли ресурси витрачаються на модернізацію (яка може відбутись або не відбутись) і, в той самий час, відбувається виборча реформа – тоді вигляд цієї реформи повністю визначатиметься тими, хто її ініціює. Політиками.

Якщо ж ресурси все ж таки скеровуються у напрямку реформи, і вона відбувається – тоді шанси на те, що її визначатимуть не лише політики, зростають. Завдяки постійній мобілізації, можливостям і готовності одразу ж активно впливати на процес реформування – від участі у визначенні порядку денного до підтримки і лобіювання конкретної виборчої системи або її елементів.

Чи можливий у реальному житті сценарій, коли у парламенті складеться коаліція за зміну виборчої реформи, незважаючи на сьогоднішню "відсутність" голосів? Так.

Чи можливо, що така коаліція у парламенті складеться напередодні виборів? Так.

Чи можливо, що така коаліція визначить за бажане запровадити не "відкриті списки", а, скажімо, будь-яку іншу виборчу систему? Так. Оскільки, як ми вказували на початку, у значній мірі результати виборів є функцією виборчої системи і політичні актори охоче перепишуть правила гри, намагаючись використати при цьому на свою користь будь-які фактори, у тому числі й фактор часу.

Таким чином, питання реформи виборчої системи потрібно тримати під прицілом. Навіть тоді, коли переконують про "відсутність голосів" і "низьку вірогідність". У першу чергу це стосується тих, хто підтримує і пропагує ідею відкритих списків – адже усі ці демобілізуючі сигнали спрямовані саме на них.

Власне, від їхньої реакції на ці сигнали і рішень щодо перерозподілу ресурсів і залежатиме те, що залишиться в сухому залишку: реформа чи модернізація.

Назар Бойко, керівник Моніторингово-аналітичної групи "ЦИФРА", для УП