Про заробітну плату, або "Скупий платить двічі"

Захоплено роздивляючись електронні декларації політиків та обговорюючи шанси того, чи можуть, хоча б теоретично, їхні статки бути набутими у чесний спосіб, – ми всі пропускаємо ще одну важливу проблему, яку прочинили нам електронні декларації.     

Велика частина політиків не живуть на зарплату, яку ми з вами їм платимо. Для багатьох з них вона складає мізерні відсотки від річного доходу, від яких вони у популістичному жесті можуть з легкістю відмовитися.

Хто платить, той замовляє музику. Електронні декларації показали: ми з вами точно їм не платимо. Тому вони ніколи не будуть сприймати інтереси громадян як інструкцію для політичної дії.

Або це є бізнесмени, які, хоча формально і відмежувалися від свого бізнесу, але й далі отримують з нього основні прибутки. Тоді вони очевидно переслідують на своїй "новій роботі" у першу чергу інтереси свого бізнесу – і одразу потрапляють у класичну ситуацію конфлікту інтересів.

Наприклад, половина Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин ВРУ – це найбільші латифундисти України, якщо подивитися їх е-декларації. Комітет промислової політики та підприємництва – половина цього комітету є власниками найбільших промислових підприємств. В Комітеті з питань транспорту осіли люди, які заробляють на послугах для транспортної галузі чи безпосередньо на транспорті.

Ми вважаємо, що закони мають реалізовувати спільні інтереси всієї країни? Ми наївні ідіоти.

Вони мають допомогти "найкращим людям" створити умови для прибутковості їхнього бізнесу. Аби наступного року у своїй черговій декларації показати, як члени їх сімей – на кого ж іще записувати статки?.. – стають все більш фінансово незалежними і успішними.

Всі успішні демократичні країни постійно працюють над тим, аби обмежити вплив великого бізнесу на їх уряди та парламенти, і гарантувати можливість впливати і бути почутими іншим суспільним групам.

Демократична практика знає багато добрих рецептів, як цього досягти. На це спрямоване і обмеження фінансування політичних партій та їх державне фінансування у залежності від результатів виборів, і жорстке антикорупційне законодавство, і запровадження громадських медіа.

Багато різних правил політичного життя працює на те, аби розвести політику та великий бізнес, обмеживши його вплив на прийняття рішень до розумних рамок. І, відповідно, розвести в окремі групи політиків та бізнесменів. Перехід бізнесменів у політику хоча час від часу й трапляється, але масовим явищем скоріше не є, і часто викликає осуд.

Десь гірше, а десь краще, ці правила загалом працюють: політики займаються політикою та державним управлінням, звітуючи перед усіма громадянами.

Бізнесмени займаються своїм бізнесом, намагаючись впливати на політиків. Одні мають владу, інші – гроші.

Одним із запобіжників між їх злиттям є також і достатньо високі зарплати політиків, і суворі системи фінансового контролю, які гарантують, що міністри і депутати живуть саме на свою зарплату.

Ми прийняли декілька законів, які розвивають цю ідею в Україні у стосунку до найбільш корупційно-чутливих посад. Законом "Про Національне антикорупційне бюро" ми зафіксували рівень зарплат для співробітників та керівництва НАБУ від 20 до 50 мінімальних заробітних плат. Для Національного агентства з питань запобігання корупції посадовий оклад члена НАЗК визначено на рівні 19,5 мінімальних заробітних плат.

Для керівників державних підприємств з мільярдними бюджетами ("Нафтогаз" та "Укргазвидобування") ми встановлюємо зарплати на рівні 1 мільйон гривень, заробітна плата в розмірі 476 тисяч гривень встановлена для керівника "Укрзалізниці". 100 тисяч гривень – зарплата голови Національної поліції.

В новоприйнятому законі "Про судоустрій" встановлено зарплати для суддів місцевих судів – 20 неоподаткованих мінімальних заробітних плат, та для суддів Верховного суду – 75. Це нормально, бо судді повинні відчувати, що їх зарплата буде набагато більшою за той час, що вони пропрацюють, ніж той хабар, що їм можуть запропонувати, і за який їх можуть посадити до в'язниці.

Я радий, що у дискусії щодо депутатських зарплат також з'являється все більше прибічників тієї тези, що низькі зарплати – це фактор, який цементує домінування у парламенті олігархів та їх прибічників, і який майже не дає можливості утриматися у парламенті політикам, які орієнтуються лише на інтереси виборців.

Аби стати успішними, ми приречені знайти вдалі рецепти для того, аби відділити політиків від бізнесу.

Більшість антикорупційних реформ, які ми вже реалізували, так чи інакше працюватимуть на досягнення цього результату: жорсткий контроль за фінансуванням партій з часом обмежить вплив на них олігархічного капіталу; електронні декларації значно ускладнять легалізацію прибутків від олігархічного бізнесу у політиці.

Впевнений, що з часом НАБУ і Антикорупційний суд зроблять свій внесок у цей процес, зробивши домінуючі сьогодні практики лобіювання власного бізнесу через корупцію небезпечними для здоров'я і статків наших політків та олігархів.

Але це все займатиме багато часу. Нам потрібно бути винахідливими, аби пришвидшити ці процеси. Один з таких революційних інструментів, покликаних пришвидшити відхід бізнесменів від політики, я пропоную на розгляд Верховної Ради України.

Ідея, яку закладено у законопроект №2343а "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання корупції та конфлікту інтересів у діяльності осіб, що займають політичні посади", – дуже проста, але, впевнений, буде дуже дієвою.

Давайте трохи підштовхнемо український політичний клас в його еволюції, якщо він і далі демонструє риси, притаманні бізнесменам 90-х років.

Своїм законопроектом я пропоную створити систему мотивації, яка ускладнить перебування великого бізнесу безпосередньо у владі. Законопроект #2343а дозволяє вбити одним пострілом двох антикорупційних зайців.

Пропонується встановити, що для визначеного кола політиків та політичних діячів – депутати, міністри – на час зайняття ними політичних посад усі інші доходи крім заробітної плати, будуть перераховуватись до державного бюджету або до спеціального фонду державного бюджету, і спрямовуватимуться на потреби оборони або фінансування державного апарату, що зменшить навантаження на пошуки джерел покриття витрат державного бюджету.

Таким чином, ми створюємо перед нашими бізнесменами-політиками простий вибір: або відмовлятися від мандату, або від своїх шалених доходів.

За спроби обійти цю систему, тобто за брехню у щорічній декларації, як ви пам'ятаєте, у нас вже встановлено кримінальну відповідальність.

З іншого боку, законопроектом пропонується встановити для цих категорій посад досить високі зарплати, які прив'язуються до мінімальної зарплати по країні.

Ряд народних депутатів сьогодні говорять про те, що їм не потрібна їхня зарплата. Я пропоную цим меценатам зробити кілька кроків у розвиток їх ідей. Сукупний дохід від пасивних доходів, процентів та дивідендів, які отримують 250-300 депутатів Верховної Ради, може перевищити сукупний бюджет Адміністрації президента, Кабміну та апарату ВР. Тільки відсотки від можливого депозиту народного депутата Мельничука здатні покрити всі витрати держави на утримання всіх бюджетників країни.

Ці люди кажуть, що готові присвятити себе державі. Хай доведуть це справою.

Це ж так просто – бути патріотом.

Віктор Чумак, спеціально для УП