Бачити народження нової України
Багато українців занадто просто сприймають життя. І категорично не хочуть бачити динаміки. А саме небажання бачити змінність заважає нашим співвітчизникам оптимістично глянути у майбутнє, відкинути найбільші страхи – і повірити у нову Україну, яка формується на наших очах.
З таким статистичним мисленням автор часто зіштовхується на Донбасі, де в процесі громадської діяльності постійно намагається пояснити патріотичним людям, що межа між проукраїнськістю і сепаратистськими поглядами далеко не постійна.
І наша основна мета – не звинуватити значну частину населення у негативному ставленні до України сьогодні, а зробити все можливе, аби кількість людей з відчуттям поваги до нашої країни і бажанням в ній жити збільшувалась з кожним днем. На щастя, тенденція до творення міцного українського суспільства та відчуття співвітчизництва лише набирає обороти, навіть на Сході України і Донбасі зокрема.
Дану тезу спробую підкріпити аналізом останнього соціологічного дослідження, проведеним Демократичними ініціативами ім. Ілька Кучеріва разом з Київським міжнародним інститутом соціології. У дослідженні протягом 1991, 2006 та 2016 років видно чітке зростання українського суспільства, його культури та віри у свою країну.
За Незалежність
За 25 років Незалежності, не дивлячись на соціально-економічні негаразди, українці більше почали вірити у власну країну та частіше послуговуватись тезою, що їхнє життя залежить саме від них самих.
86,9% українців, які визначилися, проголосували б сьогодні за незалежність України. Ця цифра практично зрівнялася з 1991 роком, коли 88,7% українців проголосували за самостійність. Хоча на 2011 рік лише 67,1% підтримували це рішення.
В регіональному зрізі переважна більшість громадян, які проживають на Сході країни, теж підтримали незалежність – 57,8% проти 14,2%. А також на контрольованому урядом Донбасі – 32,5% проти 21,7%.
За роки незалежності українці явно відриваються від Росії, вивільняючись від імперської залежності.
В 1991 році тих, хто вважав, що Україна може вижити тільки за допомогою Росії, було 32,1% проти 43,5%. Та вже сьогодні аж 67,9% українців уявляють життя країни без Москви. І лише 11,2% не погоджуються з такою можливістю.
Якщо ж глянути на регіональний зріз, то на сьогодні не вважають, що ми можемо вижити тільки за допомогою Росії – 58,8% громадян зі Сходу України. Це більше ніж на Півдні, де таку тезу не підтримують 51,7% українців. До речі, на контрольованому Донбасі можливість жити без Москви підтримують 40% громадян проти 16,7%.
Аж 37,7% українців вважають успішним процес формування української нації. Взагалі не успішним вважають 18,3%. Такі показники є дуже високі, з огляду на перехідний етап в українському суспільстві.
Разом з вірою у Незалежність українці залишаються стриманими оптимістами. Вже півтора роки зберігається тенденція віри в те, що Україні вдасться подолати існуючі проблеми і труднощі у віддаленій перспективі. Таку тезу підтримують сьогодні 49% українців.
Разом з цим 17,1 % громадян вважають, що ці труднощі країна може подолати протягом найближчих декількох років, і тільки 23,8% думають, що ми не здатні цього зробити.
Утримання від спокуси до тоталітаризму та збереження курсу на демократію
Важливо, що за 25 років незалежності, не дивлячись на політичні кризи та соціально-економічні потрясіння, українці не розчарувалися в демократичних інститутах та продовжують засуджувати тоталітарні форми правління.
На 1991 рік рекордних 44,5% українці не вважали Сталіна великим вождем. Втома від тоталітарного режиму, відкриття страшних наслідків терору і знищення людей радянською системою змусили багатьох людей поглянути тверезо на цю політичну особу, яка уособлювала терор.
Та складний час перехідного періоду, відсутність реформ через постійну конфронтацію владних еліт, а також відсутність умов для розвитку і погіршення соціально-економічних умов дещо зменшили засудження Сталіна. Вже на 2006 рік лише 27,9% українців не погоджувалися з тим, що він був великим вождем.
Та на відміну від росіян, українці змогли знайти в собі сили та відмовитися від спокуси виправдання представника тоталітарного режиму. У 2011 році не погоджувалися з тезою 34% громадян, а в 2016 ще більше – 36,9%. До речі, згодних, або радше згодних цією тезою на сьогодні менше, ніж в 1991 році: 30,6% проти 31,1%.
І хоч людей, які погоджуються з величчю Сталіна, залишається багато, та вже видна чітка тенденція на зменшення його впливу на українців.
Також не дивлячись на складність "перехідного періоду" і несправедливе накопичування капіталу за роки незалежності, українці починають знов починають погоджуватися з правом людей збагачуватися чесним шляхом.
На 1991 рік 80,8% українців були згодні з цим правом. Та вже в 2006 лише 61,5% українців. А ось на сьогодні з цим правом погоджуються вже 70,5% громадян, що повертає українців у західну систему цінностей.
Складний перехідний етап відбивався і на погляд на західну культуру. На 1991 рік, коли українці вирішили відмовитися від авторитарного державного устрою, 36,5% українців не погоджувалися з негативним впливом західної культури на них, проти 29,7%, які погоджувалися. В 2006 році тільки 26,8% відкидали негативний вплив західної культури проти 44,6%. І вже на сьогодні з даною тезою не погоджуються 40,6% громадян проти 29,5% – що явно більше, ніж за 1991 рік.
З 2004 року в Україні залишається стала тенденція до зростання визначення демократії, як найбільш бажаного типу державного устрою країни.
У травні 2004 року 41,3% громадян підтримували цю тезу. Після Помаранчевої революції ця цифра досягла 53,2% . Та потім через труднощі пошуку консенсусу та явної політичної кризи впала до рекордних 36,6%, практично зрівнявшись з тими, які вважають що авторитаризм може бути кращим – 30%.
Сьогодні ж демократичний шлях підтримують 54% українців проти 19,8%.
Цікаво, що тренд на демократичність, взятий у 1991 році, був також і в росіян. На початку 90-х процеси, які йшли в Києві і Москві, мали однаковий тренд. Однак сьогодні ми розійшлись не тільки в поглядах на Сталіна, а й на демократію, як оптимального державного режиму.
І хоч в багатьох аспектах ми зрівнялися з 1991 роком, та сьогоднішнє усвідомлення потреби демократичного розвитку стверджене на життєвих уроках, які отримали українці, без рожевих окуляр. Зокрема мова йде про наслідки концентрації влади за часів Віктора Януковича, вимушеності захищати права Майданом і загибелі великої кількості українців як в Революції гідності, так і у захисті Незалежності України.
Зміна цінностей. Кращі на початок Незалежності
Українці явно почали змінювати в кращу сторону свої цінності орієнтири. Ми дійсно стаємо європейцями і починаємо поважати приватну і державну власності.
Якщо на 1991 рік 45% українців проти 30,4% не вважало чимось неприйнятним поцупити щось з роботи, то сьогодні не погоджуються з крадіжками аж 66,3% громадян проти 13,8%.
Також українці все більше змінюють своє ставлення до смертної кари. Такий показник чітко ідентифікує зрілість суспільства. Адже давно відомо, що введення смертної кари не зменшує кількість злочинів, які до неї приводять.
І не має значення, включені сюди тільки вбивства людей, чи кара використовується за корупційні дії також. Адже рівень злочинності залежить більше від ефективності роботи державних інститутів, зокрема правоохоронних. А також від можливостей, які може отримати людина в державі.
Прикладом тому є Китай, де практика страт за зловживання не приводить до викорінення проблеми. Якщо порівняти по корупційній складовій Китай і Голландію, в якій не існує смертної кари, то різниця буде велика в позитивну сторону до Нідерландів. Такий інструмент є скорше інструментом безпорадності, ніж ефективною можливості боротися зі злочинами.
Отже, з необхідністю смертної кари на 1991 рік погоджувалися 58,3% українців проти 22,4%. В 2006 році вже 45,2% погоджувалися з нею проти 21,5%. І вже на 2016 рік кількість прихильників смертної кари впала до 36,9% проти 28,3%. І хоч в країні залишається багато невизначених громадян, дана тенденція чітко показує ріст українського суспільства.
Також у українців змінився погляд на себе.
Якщо на 1991 рік погоджувалися з тим, що українців не люблять працювати 39,4% українців проти 35,7%, то сьогодні погоджуються з цією тезою лише 17,8% проти 64,8%.
Хорошим показником зрілості суспільства є ставлення до хворих на СНІД. Відомо, що люди хворі даним синдромом не становлять загрозу оточуючому середовищу. Та на 1991 рік згідні з ізоляцією таких людей були аж 50,4% українців проти 27,8%. Та вже на 2016 рік картина явно змінилась в іншу сторону: 46,4% проти ізоляції і лише 20,6% за. Хоча ще на 2006 рік прихильників такого підходу було більше за противників.
Змінилось ставлення українців і до націоналізму. Здоровий його прояв підтримують набагато більше людей, ніж в 1991 та 2006 роках – 60,9% за прояв здорового націоналізму проти 13,5% на сьогодні. В 1991 та 2006 роках за прояв було близько 43-44%, проти від 21 до 24%.
Безумовно, саме події останніх двох років змінили ситуацію та вимусили українців проявляти свою суб’єктність більше, ніж раніше.
Хоч і повільно через складний соціально-економічний стан – та зміни відбуваються й у вірі українців у можливість щось змінити у своєму житті.
Віра в те, що від людини залежить все, що з нею відбувається, явно змінювалась, починаючи з 1991 року. На початку Незалежності вважали, що від людини мало що залежить – аж 45,1% українців проти 27%. На 2016 рік не вірили у свої можливості 24,3% українців проти 26,2%. Хоч за останні роки кількість людей, які вірять у свої можливості, практично не зросла, але явно зменшилась кількість тих, які взагалі не бачать можливості змінити те, що відбувається коло них.
Також на сьогодні велика кількість людей знаходяться у більше стані очкування, одночасно погоджуючись і не погоджуючись зі своїми можливостями – 34,5% громадян.
Роблячи висновки з цінностей українців та їх змін за останні 25 років, варто зазначити, що сьогодні ми набагато доросліше і культурніше за нас самих у 1991 році. Зміна поглядів та наближення їх до західних є найкращою тенденцією, яка відбулась за останні 25 років.
Звісно, багато чого ще потрібно зробити. Але вже на сьогодні в українців проявляється повага до власності та до людей з важкими хворобами, проявлення власної суб’єктності, намагання відійти від простих та маніпулятивних рішень та зменшення зневіри у власні сили.
Прагматичність та усвідомлення власного стану
Разом із цим українці чітко усвідомлюють слабкість своєї держави і залежність від зовнішньої підтримки.
На відміну від 2005 року, коли 49,4% мешканців країни визнали державу справді незалежною, сьогодні лише 38,1% українців підтримують таке визначення. Скоріше за все, війна та залежність від допомоги країн Заходу влипнули на ці рішення.
Також на сьогодні лише 23,9% українців вважають, що Україна була успішною на шляху розбудови власних інститутів.
І тут немає нічого дивного. Адже справді, за 25 років незалежності країна існувала у видозмінених радянських інститутах, нічого не запропонувавши альтернативного. І лише зараз ми бачимо рухи у цьому напрямку – з побудовою патрульної поліції, оновлених військових структур та створення антикорупційних органів.
Лише 8% українців визначили успішність економічного розвитку в країні, що також є справедливою цифрою.
Адже за роки своєї Незалежності Україна так чітко і не визначилась, якою дорогою піде у економічній сфері. Ми лише проїдали потенціал, сформований в радянські часи і не намагалися знайти себе у новому світі, стримуючи реформи.
* * *
Роблячи остаточний висновок, хочеться сказати, що саме на наших очах твориться нова Україна та її суспільство. Велика кількість поколінь наших співвітчизників лише мріяли про життя в сьогоднішні часи.
І ми не можемо дозволити собі не цінити сьогоднішнього шансу стати дійсно незалежними та зрілими. А звідси – й успішними людьми.
Потрібно навчитися бачити не статично. Потрібно вміти помічати свої перемоги і позитивні зміни, разом зі своїми вадами.
Треба пам’ятати, що ми живемо у час не тільки формального проголошення Незалежності, але й явного вивільнення від імперського залежного стану.
У час дорослішання нас, як нації.
Час, коли ми наближаємося до цінностей західного світу та починаємо поважати один одного.
Час, коли українець нарешті повертає право розпоряджатися своїм життям.
Звісно, зазначені тенденції не страхують нас від зворотних процесів. Наше суспільство ще молоде, а державні демократичні інститути тільки формуються. Що тільки збільшує відповідальність нас, як громадян України, за нашу державу.
Отже, потрібно не розчаровуватися, сіючи #зраду, бачити свої сильні сторони і йти вперед.
Валентин Краснопьоров, політичний аналітик, координатор руху "Сильні громади", спеціально для УП
