Судді. Презумпція винуватості
У 62-й статті Конституції, а також у нормах Кримінального процесуального кодексу передбачено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Тобто, Україна проголосила, що по відношенню до своїх громадян, іноземців, осіб без громадянства – вона дотримується презумпції невинуватості. Але, виявляється, є у нашій державі категорія людей, на яких ця конституційна норма категорично не поширюються.
Це – судді.
Відносно них, навпаки, діє презумпція винуватості.
І мабуть, саме тому кожного дня з екранів телевізорів та моніторів комп'ютерів, зі шпальт друкованих видань та радіо ми безперервно чуємо і читаємо, що всі судді злочинці, корупціонери-хабарники, яких треба розігнати, посадити, четвертувати тощо.
Ці висловлювання звучать з вуст журналістів, депутатів, пересічних громадян. Навіть прокурори та поліцейські, коли немає чим пояснити свої недолугі дії, прикриваються цим: "Ну, ви ж розумієте, це ж наші корумповані суди у всьому винні".
Однак ніхто не хоче повідомити людям, що, наприклад, заставу призначають не тому, що суддя корумпований, а тому що у КПК, ч.3 статті 183 йдеться про обов'язок судді визначити розмір застави при призначенні запобіжного заходу у виді тримання під вартою. А той, хто вніс заставу, підлягає негайному звільненню.
І що підозрюваному скасовують запобіжний захід не "внаслідок хабаря" судді – а тому, що слідчий не завершив розслідування у встановлений законом термін тощо.
Навіщо ж людям знати правду? Краще призначити ворога, щоб відвести народний гнів від себе...
Зараз важко сказати, хто саме і коли "запустив" і продовжує насаджувати у суспільстві цей негатив та зневажливість по відношенню до судів.
Можливо, це сталося, коли в 2010 році "в один день" новим законом "Про судоустрій і статус суддів" фактично було знищено Верховний Суд, і таким чином продемонстровано "хто у хаті хазяїн".
Можливо, одразу після Революції гідності, коли склалася парадоксальна ситуація – народ, що постав проти свавілля влади, сам продовжив творити ще більше свавілля.
Це вже не так важливо...
Важливішим наразі є те, що держава опинилася перед серйозною загрозою – дійсного знищення правосуддя, а відтак руйнації самої держави. Але, як кажуть, "не за то стояв Майдан".
Спробую пояснити свою позицію. Одразу скажу, що я не є адвокатом суддів і мною не рушить кланово-корпоративний інтерес. Бо розумію, що судді – не янголи, і до нас також є багато зауважень.
Водночас постає питання: чи може демократична держава, якою себе позиціонує Україна, нормально функціонувати без суду? Чи є корисним для неї, коли будь-яке рішення суду, яке комусь не подобається – владі, опозиції, селянам, шахтарям, військовим чи цивільним, – відразу ж оголошується неправильним, несправедливим і таким, що постановлено внаслідок корупції судді?
Є відомий вислів: "Суд не робить послуг. Він виносить вироки".
Не можна вимагати від суддів засуджувати "поганих хлопців" і не засуджувати " хороших".
Не можна народним депутатам замість прийняття законів блокувати суди і погрожувати суддям коктейлями Молотова.
Не можна Генеральному прокурору заявляти, що злочин, вчинений під час війни, не є злочином. Адже згідно з 67-ю статтею Кримінального кодексу однією із обставин, що обтяжує покарання, є вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій.
Інша річ, якщо суспільство вважає, що ті, хто захищає Батьківщину, мають бути звільнені від кримінальної відповідальності за певні злочини – то народні депутати, як виразники волі народу, мають прийняти відповідний закон. І тоді суди його виконуватимуть.
І не потрібно буде влаштовувати ці небезпечні "вистави" у їхніх приміщеннях.
Але це все те, що знаходиться на поверхні – піна, за якою "не видно дитини". Правда ж полягає у наступному.
Відповідно до даних судової статистики, у 2015 році близько 7 тисяч суддів розглянули 3,4 мільйони справ. Було постановлено вироки щодо 94,8 тисяч осіб. І, зауважте, із 2,6 мільйонів рішень, постановлених місцевими судами, змінено або скасовано 92.393, або 3,5%.
Ці сухі цифри промовисто свідчать про наступне:
Наші "корумповані" судді працюють "як раби на галерах" і постановляють досить якісні рішення. А тужіння про відсутність в Україні правосуддя – не більше, ніж "крокодилячі сльози".
Мільйони справ, які розглядають судді, свідчать про те, що громадяни звертаються в суди за вирішенням спорів і захистом прав – і здебільшого отримують це. Вироки у переважній кількості справ є законними і справедливими.
Створення ж із суду найголовнішого ворога України є вигідним тим, хто хоче, щоб суди продовжували "надавати послуги".
До речі, той факт, що суди досі продовжують працювати, сам по собі є майже дивним. Адже наразі сотні суддів, у яких закінчилися повноваження і рішення про їхнє обрання безстроково не прийнято Верховною Радою, не можуть виконувати свої функції.
Багато з суддів подали заяви про відставку.
Ті, що зараховані у резерв і навіть пройшли за конкурсом в той чи інший суд, не призначаються президентом.
Словом, у судах панує "розбрід и хитання", які, звичайно ж, не в кращий спосіб впливають на здійснення правосуддя.
Я не заперечую, що судді мають періодично проходити перевірки на профпридатність, що має здійснюватись заміщення вакантних посад та можуть відбуватись зміни у судоустрої. Але держава має бути зацікавлена в тому, щоби ці процеси не були руйнівними для самого її існування. А суспільство має розуміти, що залякані, розгублені і принижені судді є не менш небезпечними, ніж корумповані.
І ніяка судова реформа, ніякі нові, невідомо звідки взяті судді, не зможуть нічого вдіяти без радикальної зміни у ставленні до суду з боку держави і суспільства.
Україна дуже дорогу ціну платить за свій європейській шлях розвитку.
Право людини на справедливий суд є одним із головних, закріплених у Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ґрунтується на Загальній декларації прав людини. У ній ідеться про те, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватись до повстання як до останнього засобу.
Але іншого цивілізованого засобу для охорони прав людини, крім суду, людство не вигадало.
Тож, не рубаймо гілку, втративши яку, ми всі можемо опинитися у проваллі хаосу та анархії.
Тетяна Шевченко, суддя Верховного Суду України у відставці, спеціально для УП
