Футбол у розібраному стані

Чому останнім часом усе менше подобається гра "Динамо" Київ і все більше симпатій викликає донецький "Шахтар".

Зрослий рівень українського футболу в останні роки, помітна його конкурентоздатність, що дружно відзначали й міжнародні рейтинги – чи не єдина втіха для всіх без винятку українців. Але за гарною картинкою підйому вітчизняного футболу останнім часом виявилася повна відсутність фундаментальних підстав для подальшого розвитку. А – відповідно – й успіхів українських команд.

Жахливий виступ збірної на Євро-2016 розтрощив усі надії українських уболівальників. І футбол – як пісня, поезія, наснага й гордість українця в його досить безрадісному житті – практично втрачає свою цінність.

Остання гра за суперкубок минулої суботи 16 липня між "Динамо" й "Шахтарем" – двома українськими зірками – остаточно розвіяла будь-які надії на швидке одужання й сподівання на успіхи на міжнародній арені.

І не варто себе тішити домінуванням захисних тенденцій у світовому футболі, що продемонстрував чемпіонат Європи. Світовий футбол і захищається досить видовищно й осмислено, і при цьому ще умудряється гостро атакувати й забивати. Чого не скажеш про українську команду – убоге, ганебне й сумне видовище.

Найбільше претензій до київського "Динамо" – адже там групу атаки визначають власне українські гравці, котрі й становлять основу збірної й, урешті, визначають рівень і результат гри.

Так, є думка, що великі гроші, котрі закачані нині у великий футбол, вщент розбалували наших хлопців і знищили в них мотивацію до серйозної гри. Що ж, на фоні всезагальної убогості українського люду надзвичайно великі гроші, котрі ще донедавна ходили в українськім футболі, мабуть не сприяли подальшому зростанні майстерності гравців і фаховому рівню тренерів.

Але хіба в Іспанії, Англії, Німеччині менші гроші ходять у футболі? Чи там менше платять гравцям і тренерам?

Та й до чого, врешті, гроші, коли 10 талановитих хлопців на полі не знають, куди бігти й куди давати пас. У дитячих спортшколах вчать нападників не стояти й не приймати м’яч спиною до чужих воріт і віддавати пас виключно на хід.

То чому кияни це не роблять? Не можуть?

А чому від них м’яч відскакує на прийомі на кілька метрів? Чому ніхто пас не може в розріз гострий віддати, а лише в ноги гравцю, який стоїть спиною до чужих воріт?

Я не футбольний експерт і давно вже не граю футбол. Але, як переважна більшість українських чоловіків, віддав цій грі чимало часу й емоцій.

Мені дуже подобалась гра Сергія Реброва, навіть більше ніж Андрія Шевченка. Він був надзвичайно талановитим і розумним гравцем із чудовим ударом і тонким пасом. І відомо, що тренерську кар’єру розпочинав серйозно займаючись тактикою і прагнув вчитись на кращих зразках світового футболу. Але я значно більше чекав від Реброва як тренера.

Слід визнати, що за два роки його "Динамо" не здобуло власного обличчя. Йому не вдалося поставити гру і всій команді, і кожному з гравців.

Нині видається, що Сергій Станіславович розгубився. Він випускає з команди дуже талановитого нападника Артема Кравця, який за збірну у відбірковому євроциклі чудово відіграв і чи не найбільше забив у серйозних і драматичних міжнародних матчах, а в "Динамо" переважно залишався на лавці запасних у внутрішньому чемпіонаті, або віддавався в сумнівну оренду.

Натомість Ребров запрошує гравців надзвичайно середнього рівня з дуже посередньою швидкістю й ударними можливостями – але вперто ставить їх в основу, сподіваючись на диво вже готового матеріалу. Але дива не відбувається, хоч тренер і дає новому гравцю розігратися. Чого практично був чомусь позбавлений Кравець, футбольні дані якого давали можливість виростити нападника європейського рівня.

Ребров має в своєму розпорядженні чудових півзахисників з потенційно гарними можливостями.

Денис Гармаш колись був надзвичайно націлений на чужі ворота й прекрасно розкидав паси. Нині він уже й не розкидає і не б’є (як, врешті, й інші півзахисники), і не знає що робити, з’являючись на полі.

Таку ж розгубленість, особливо в міжнародних матчах із іменитими суперниками, демонструють й інші гравці команди. Створюється враження, що вони ховаються на полі й тікають від м’яча, боячись відповідальності. Тому й м’яч від них відскакує на три метри, і паси вони дають дуже неточні, і практично не б’ють по воротах супротивника.

У результаті цілеспрямований, впертий, наполегливий і добре технічно оснащений Гармаш не демонструє своїх можливостей, як не демонструє гарної гри в півзахисті жоден динамівський гравець, включаючи й суперталановитого Андрія Ярмоленка.

Тренер не організував роботу всередині поля. І нині в киян просто відсутній ефективний півзахист – основа нинішнього футболу, який все більше набирає інтелектуальних ознак.

Може це не вина, а біда ще зовсім молодого тренера, що він має справу з молодими людьми з ментальністю пострадянської людини – внутрішньо невпевненої, трохи розгубленої, трохи полохливої? При всьому тому, що він, на відміну від багатьох інших молодих тренерів, справді прагнув вчитися. І теоретично, і практично.

Але в жодній книзі немає, як із гарного хлопця з чудовими футбольними даними, але внутрішньо ментально слабкого, – сформувати пасіонарного футбольного генія, бійця і переможця, переконаного, що він найкращий.

Як остаточний вияв розгубленості футбольних керівників країни, стало призначення легенди українського футболу Андрія Шевченка головним тренером збірної України.

Чим керувалися функціонери української федерації, призначаючи людину, котра ніколи в житті й дворовою командою не управляла – залишається загадкою.

Чому Андрій Шевченко вдався до такої авантюри зі своїм легендарним футбольним багажем – теж лишається загадкою. Може, він має щось серйозне запропонувати українському футболу, який нині перебуває в розібраному стані?..

У нас залишаються лише нічим не підкріплені й необґрунтовані сподівання на якусь містичну удачу. Такого в принципі в житті не буває. Ще рідше таке буває у футболі, де досвід і тренерський талант, формований десятиліттями практики, врешті дає результати. І всі успішні футбольні збірні в Європі очолюють дуже досвідчені тренери.

Ні, ми можемо кого завгодно шапками закидати з бездумних голів! Значно гірше нам це вдається м’ячами...

Віктор Мороз, політичний оглядач, публіцист, спеціально для УП